ЯК ЗАПОВІДАВ СУН-ЦЗИ

Оформлення концептуальних поглядів на сутність конфліктності «гібридного» (асиметричного) типу

 

Поняття «гібридної війни» (далі — ГВ) нині настільки заяложене й беззмістовне, що не доводиться дивуватися науковим (!) статтям на кшталт «гібридна війна проти України у 1917–1920 рр.».  Ця дефініція перетворилася її у суто пропагандистський штамп, або «мем» – стійку одиницю інформації для масової свідомості. Проте застосування нестандартних тактичних прийомів, підрив противника зсередини невоєнними  способами, впровадження методів воєнної хитрощі та дезінформування противника тощо становив важливий елемент військового мистецтва упродовж кількох тисячоліть існування війн та регулярних армій. Досить згадати своєрідну кодифікацію правил про «війну як мистецтво омани» Сун Цзи та інших китайських «стратагемних» воєнних теоретиків і практиків давніх часів.

Дослідники звертають увагу, наприклад, на схожість «рейду добровольців Ігора Стрелкова на Слов’янськ»  із діями непідконтрольного Москві загону Єрмака («ЧВК» сім’ї промисловців Строганових) у Сибіру, або взаємодії Джузеппе Гарібальді з королем Сардинії  Віктором Еммануїлом II, його прем’єр-міністром Кавуром у війні за об’єднання Італії у 1860-х рр. (спочатку – активне використання волонтерських «червоних сорочок» Гарібальді, а згодом – опала через побоювання національного героя як свавільного й політично непідконтрольної постаті).

 

У вирі планетарної турбулентності

Водночас специфічний характер протистояння на Сході України спонукає до вивчення інноваційних концептуальних поглядів на нові типи протиборства, котрі виразно оформилися після руйнування двополюсного світу на початку 1990-х рр. Принагідно до нашої статті ми залишаємо поза висвітленням т.зв. «війни шостого покоління» («дистанційні», «неконтактні» тощо), елементи яких чітко виявилися у військових кампаніях проти Іраку у 1991, 1996 і 2003 рр., на Балканах в 1999 р., в Афганістані у 2001 р. тощо, адже цей тип війн, оснований на інтегрованому й масованому застосуванні високоточної зброї, аерокосмічної розвідки, засобів РЕБ, інформаційно-психологічних операцій та кіберзброї у поєднані із комплексом заходів із підриву спроможності противника чинити опір без виведення з ладу його основної збройної сили. «Війни шостого покоління» розраховані на виведення з ладу систем управління та життєзабезпечення розвинутих країн із достатньо сильними «традиційними» арміями .

Величезний вплив на характер війн «традиційного» (регулярного) типу справляє перспективний комплекс систем озброєння, військової й спеціальної техніки. Йдеться про новаційні кінетичну, інформаційну, психотропну, консцієнтальну, геофізичну, кліматичну зброю тощо, яка принципово змінить і загальний вигляд збройних сил та принципи їх застосування.

Однак при зіткненні з іррегулярними збройними формуваннями (далі — ІЗФ), як от моджахеди «Талібану» в Афганістані, партизансько-терористичні формування Іраку тощо) виявилося, що «високотехнологічні» засоби війни і регулярні частини нездатні завдати поразки ідейно-релігійно мотивованим (аж до фанатизму) партизансько-повстанським силам, у яких відсутні інфраструктура, ієрархічне управління, вагомі матеріальні об’єкти, панує принципово інша ментальність тощо.

Відтак з погляду  НДР «Історичний досвід застосування військових частин (підрозділів) Збройних Сил України в антитерористичній операції на сході України (2014 р.)»  концептуальний та методологічний інтерес становлять сутнісні властивості того типу конфліктів (війн), які у сучасному світовому термінологічному полі носять назву «асиметричних», «неконвенційних», «нетрадиційних» і, що особливо часто зустрічається нині, – «гібридних». Зрозуміло, що за подібною парадигмою може точитися протистояння і між державами, і між державою та ІЗФ, а також між державою та ІЗФ, що отримують допомогу (або інспіровані) ззовні.

Справді, особливістю військово-політичних процесів останніх 20-30 років стало значне зростання частки військових конфліктів, локальних збройних зіткнень без оголошення війни, превалювання збройних дій держави (групи держав) проти неурядових формувань (озброєних рухів, організацій тощо) над війнами між державами у класичному міжнародно-правовому розумінні. Так, з 1993 до 2003 р. у світі з 63 воєнних конфліктів 57 велося без оголошення війни між державами.  Новий тип війн, який заявив про себе у війнах й локальних конфліктах останніх десятиліть, вирізняється  усуванням на другий план захоплення території та повного розгрому військової сили противника у порівнянні з «непрямими» діями, коли для досягнення політичних, економічних і військових завдань застосовуються засоби функціонально-структурного ураження противника.  Для досягнення перемоги можуть використовуватися дипломатичні, інформаційно-психологічні, розвідувально-диверсійні способи впливу на протилежну сторону у сполученні із класичними формами боротьби.

На зміну так званим «конвенціональним» або «тотальним» війнам між державами і коаліціями все більше приходять війни нового концептуального типу, які ведуть між собою воєнно-політичні недержавні угруповання.

Річ у тім, що в цілому сучасний світ стрімко занурюється в непередбачуваний хаос війн та конфліктів, деструктивних процесів у широкому розумінні. У системі міжнародних відносин оформлюється т.зв. «глобальна критичність», здатна ставити під загрозу не тільки фундаментальні основи світобудови, але й породжувати загрози фізичному існуванню народів і людства в цілому.

Моджахед світового масштабу

Розроблені в США і НАТО прогнози розвитку міжнародних процесів на майбутні кілька десятиліть рясніють передбаченням зростання глобальної нестабільності, одним із факторів якої стане зростання ролі недержавних суб’єктів при зростанні їх доступу до воєнних та інформаційних технологій, зброї масового ураження («дифузія глобальної потужності»), а також при поширенні у світі комбінацій за участю державних і недержавних учасників. Відповідно росте загроза асиметричних (гібридних) війн та конфліктів.

Станом на початок 2000-х рр. у світі з 64 воєнних конфліктів 62 відбувалося за участю іррегулярних озброєних формувань (ІЗФ; повстансько-партизанських, радикальних, терористичних, мафіозно-злочинних формувань, протоармій квазідержавних утворень на кшталт «Ісламської держави» тощо). Тоді ж на планеті діяло понад 100 помітних  ІЗФ – по суті, добре укомплектовані, підготовлені і, зазвичай, радикально мотивовані в ідейному відношенні неконституційні армії. В понятійному апараті сучасних конфліктологів  з’явилося поняття «партизансько-терористичних війн».

Війни такого типу дають можливість слабкій стороні успішно протистояти сильному у воєнному відношенні противнику (у післявоєнному світі слабка сторона перемагала у такого типу війнах у 55 % випадків), і зарубіжні військові теоретики пророкують їх неминуче поширення у ХХІ ст. у мірі зростання кричущих диспропорцій світового розвитку та боротьби за планетарну гегемонію, зламу післявоєнної системи міждержавних стосунків та зовнішньополітичного балансу у світі («міжнародної анархії»), хаотизації міжнародних відносин, поширення збройних конфліктів у стратегічно й ресурсно важливих регіонах світу, переваги наднаціональних органів управління над інститутом державного суверенітету, а також перетворення неурядових військово-політичних рухів у потужний фактор світового порядку.

Крім того, провідні світові потуги енергійно вдаються до інспірування/використання підконтрольних собі ІЗФ у межах доктрини т.зв. «керованого хаосу». Її можливості  у 1998 р. охарактеризував один із розробників цієї доктрини (стратегії) Стівен Манн: «Тут наш національний інтерес пріоритетніше за міжнародну стабільність… Ми вже вживаємо заходи для посилення хаосу, коли сприяємо демократії, ринковим реформам, розвиваємо ЗМІ через приватний сектор». У роботі «Теорія хаосу і стратегічна думка» (1992 р.) згаданий дослідник серед засобів «керованої нестабільності» назвав і сприяння радикально-екстремістським рухам. Водночас здійснюється деструктивний вплив на людський потенціал країни-жертви: руйнуються традиційні культурно-духовні основи народу, сіється ворожнеча й відчуженість, посилюються сепаратистські рухи, під маркою «опозиційних» організацій створюється «п’ята колона».

Синтез партизанства як тактики і форми дій з терористичними методами надає ІЗФ агресивно-наступальний характер, дозволяє залучати можливості організованих злочинних формувань та приватних корпорацій, соціальних мереж та мережевих недержавних рухів, кіберзлочинців, зовнішню допомогу. Сферою протиборства стає практично вся інфраструктура противника, досягається величезний інформаційно-психологічний ефект з погляду тиску на суспільство тощо.

Основними ознаками партизансько-терористичних («асиметричних») війн (ПТВ) стали:

■ збройне протиборство неконституційних та урядових збройних формувань;

■ застосування сторонами неадекватних, нетрадиційних засобів збройної боротьби,  стратегії і тактики дій;

■  застосування  невоєнних засобів збройної боротьби;

■ прагнення ІЗФ до оволодіння зброєю  масового ураження;

■ глобалізація театру підривних дій ІЗФ.

Дослідники звертають увагу і на те, що розгортанню ПТВ сприяють втрата державою внутрішньої стабільності та громадянської єдності, у т.ч. шляхом інспірування ззовні державних переворотів, заколотів, високотехнологічних політико-інформаційних операцій, сепаратистських та іредентистських рухів тощо.

Військові експерти США, зіткнувшись при реалізації стратегії глобального домінування з конфліктами більш низького рівня, аніж глобальна війна, висунули концепцію військових конфліктів різної інтенсивності. Інтерес викликають так звані «конфлікти малої інтенсивності», які, за визначенням документів воєнно-політичного керівництва США, кваліфікуються як  «політико-військова конфронтація між ворогуючими державами або групами, що не доходить до рівня звичайної війни, але вища за рівень простого мирного змагання, охоплює весь спектр дій від підривної діяльності до використання військової сили, ведеться з використанням комбінованих політичних, економічних, інформаційних і воєнних інструментів».

Характерними компонентами таких конфліктів є підтримка державами лояльних до власної сторони партизансько-терористичних рухів або антипартизанської боротьби, протидія тероризму, застосування сил спеціального призначення, протидія деструктивним силам у рамках операцій з підтримки миру, інтенсивне інформацйно-психологічне протиборство за масову свідомість населення та деморалізацію (демонізацію) противника.

Необхідно враховувати, що упродовж десятиліть «холодної війни» більшість війн та воєнних конфліктів були так чи інакше пов’язані із загальною стратегією протиборства між двома ідеологічними системами (військовими блоками), що сформувалися навколо двох супердержав. Відносна симетрія сил та розуміння само згубності прямого збройного конфлікту ракетно-ядерних держав стримували від прямого протиборства і змушували суперників воювати опосередковано, через підтримку союзників у локальних війнах.

Після завершення процесів, які достатньо справедливо трактуються як «Третя світова війна» (її умовною гранню вважається Паризька хартія миру листопада 1990 р.), у різних регіонах світу залишилася потужна військо-політична інфраструктура з численними професійними вояками, котрі фактично втратили роботу і не змогли соціально адаптуватися до нових реалій. Достатньо згадати озброєний СРСР палестинський рух опору або афганських моджахедів, яких озброювали й навчали не тільки держави НАТО, але й багаті арабські режими, Китай, Пакистан, Іран. «Споживачем» військових та диверсійно-терористичних навичок цих «ветеранів Третьої світової» стали численні військові та кримінальні формування, у першу чергу – ісламські радикально-фундаменталістські угруповання. «Об’єднання лідерів безробітних військових формувань Близького та Середнього Сходу, – пише відомий фахівець з теорії воєн В. Сліпченко, – під проводом фанатичних прихильників ”Халіфату”, а також величезні фінансові кошти, головним чином за рахунок наркобізнесу, створили феномен, який зараз прийнято іменувати міжнародним терористичним співтовариством».

 

«Асиметричні війни (конфлікти)» вирізняються від класичних типів війн такими властивостями:

  • нанесенням кількох зосереджених за часом і місцем невійськових ударів з неочікуваним для противника результатом і неприйнятним для жертви збитком;
  • нав’язуванням ворогу протиборства в принципово новій системі координат;
  • відсутністю звичної лінії фронту;
  • приховуванням політичних цілей;
  • застосуванням нових, неочікуваних засобів і форм насильства.

Одна з популярних нині теорій «асиметричного конфлікту» належить професору Школи вивчення урядів ім. Дж. Кеннеді Гарвардського університету І.Аррегуїн-Тофту.  На думку дослідника, стратегія партизанської війни полягає в «організації  частини суспільства для завдання шкоди противнику, використовуючи збройні формування, підготовлені для ведення непрямої конфронтації». При цьому знищується жива сила противника, завдаються удари по його інфраструктурі, тиловому забезпеченню, підривається морально-психологічний дух ворога. При цьому необхідні фізичні умови боротьби (важкодоступна місцевість), політичні (слабкий контроль влади над кордоном), підтримка населенням.

За класифікацією І.Аррегуїн-Тофта, сторони можуть застосовувати «пряму стратегію» (знищення живої сили ворога) та «непряму стратегію» (підрив духа противника). В останньому випадку сторони можуть вдаватися до «варварських дій» із знищення або репресування, утисків цивільного населення і некомбатантів.

Запропонована ним типологія дій учасників асиметричного протиборства включає в себе:

  • «пряму атаку проти прямої оборони»: систематичні запеклі бойові дії за досягнення класичних військових результатів, з мінімізацією утисків населення;
  •   «пряму атаку проти партизанської війни»: спроби класичними бойовими діями придушити асиметричну, гнучку, підступну партизанську силу, що врешті-решт змушує вдатися до репресій проти некомбатантів із затягуванням протиборства;
  • «варварські дії проти прямої оборони»: тероризування цивільного населення з метою змусити його відмовитися від підтримки партизан;
  •   «варварські дії проти партизанської війни»: відмова сильної сторони від обмежень на насильницькі дії проти цивільного населення і партизан.

Розвиток подібних поглядів закономірно призвів до того, що приблизно з початку 1990-х рр. на Заході вже почалася розробка стратегії «гібридних війн» як сукупності заздалегідь підготовленого державою комплексу дій воєнного, дипломатичного, інформаційного характеру, що спрямований на досягнення стратегічних цілей.

Пологи гібридної істоти

Власне, з теоретико-концептуального погляду доктрина ГВ є прямим продовженням та органічною складовою пошуків систематизації та узагальнення новітніх явищ, процесів у воєнно-політичній сфері сучасного світу. Ще в 1991 р. ізраїльський вчений М.ван Кревельд визначив характерний для сучасного постпостмодерного періоду тип воєн як «нетринітарні» – такі,  що не вкладаються в потрійну схему: уряд-армія-населення».  Справді, нині цілком можливі узгоджені цілеспрямовані удари по ключових елементах безпеки країни по всій його території різновидовими угрупованнями, керованими з єдиного центру, які можуть включати регулярні частини, іррегулярні збройні формування, приватні військові компанії, цивільні структури (хакерські групи, організовані злочинні угруповання, «громадські активісти» різних профілів тощо).

В одному із найбільш поширених на Заході тлумачень явища ГВ роз’яснюється, що  цей тип протиборства являє собою «комбінацію відкритих і таємних військових дій, провокацій й диверсій у сполученні із запереченням власної причетності до них, що ускладнює повноцінну відповідь на них». Авторитетний довідник «Military Balance» за  2015 р. тлумачить ГВ як «використання воєнних і невоєнних інструментів в інтегрованій кампанії, спрямованій на досягнення неочікуваності, захоплення ініціативи та отримання психологічних переваг, що використовують дипломатичні можливості; масштабні й блискавичні інформаційні, електронні і кібероперації; прикриття і приховування військових і розвідувальних дій, у сполученні з економічним тиском».

За вдалим визначенням дослідника Ф. ван Каппена, ГВ – це змішування класичного типу війни з використанням нерегулярних військових формувань. Держава, яка веде ГВ, реалізує угоду з недержавними виконавцями – бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок із якими повністю заперечується. Ці виконавці можуть здійснювати такі речі, яких сама держава здійснювати не може… Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних формувань». Власне, у світлі цього визначення варто пригадати вже Афганську війну 1979–1989 рр., адже стане зрозумілим сенс величезної допомоги-координації-управління з боку США та його союзників по НАТО, мобілізації зусиль Пакистану певних арабських режимів, які дозволили з швидко перетворити загони моджахедів з гвинтівками початку ХХ ст. на потужну армію добре озброєних й навчених, релігійно мотивованих партизан із асиметричною тактикою дій.

На думку колишнього директора Національного інституту стратегічних досліджень при Президенті України В. Горбуліна, «кожен конкретний елемент цієї «гібридної війни» не новий по суті і використовувався майже в усіх війнах минулого, однак унікальними є узгодженість і взаємозв’язок цих елементів, динамічність та гнучкість їх застосування, а також зростання ваги інформаційного чинника. Причому інформаційний чинник в окремих випадках стає самостійним складником і виявляється не менш важливим, ніж військовий». Він же наводить усталені у модерній світовій воєнно-політичній думці визначення цього новітнього типу конфліктних відносин «як «неконвенційна війна» (unconventional warfare), «нерегулярна війна» (irregular warfare) чи «змішана війна» (compound warfare), або ж спонсоровані державою ГВ (State-Sponsored Hybrid). В усіх них вказується на «розмивання» обрисів військового конфлікту та залучення до нього невійськових засобів, які у звичному стані не мають прямого стосунку до класичного військового протистояння».

 

В цілому дії,  що вважають рисами ГВ багато в чому є традиційними (стандартними) рисами або елементами збройного конфлікта або протистояння держав. Серед них – економічний тиск і санкції, інформаційна підготовка, політичне оформлення протиборчих сторін, методи таємної війни та робота спецслужб тощо.   Інакше кажучи, в основі сутності ГВ – широкий спектр конфронтаційних дій, до яких вдаються у рамках гнучкої стратегії з довгостроковими цілями, та основаної на комплексному застосуванні дипломатичних, інформаційних, воєнних та економічних засобів для дестабілізації противника.

Натомість, зауважимо, складається враження, що сутність «гібридності» військового конфлікту на Сході України у висвітленні ЗМІ або представників політизованих, непрофесійних середовищ, передовсім носить пропагандистсько-викривальний характер, і має на увазі звинувачення на адресу Росії у запереченні нею військово-технічної та іншої допомоги самопроголошених ЛНР та ДНР (що у блогосфері отримало назву «воєнторгу» та «північного вітру»). Принагідно до подій навколо Криму та у Донбасі поняття «гібридності» взагалі нерідко зводиться до «комбінації у значній мірі відкритих політичних та, почасти, прилюдних дипломатичних кроків з одночасним глибоким приховуванням військових дій у поєднанні із запереченням власної причетності до останніх, що значною мірою ускладнює або взагалі викликає повноцінну військову відповідь на них».

З іншої сторони, радикально налаштовані коментатори звертають увагу на відсутність зі сторони України розриву дипломатичних відносин, її фактичне перебування в СНД, достатньо великий обсяг економічного співробітництва (без палива «Лукойлу» бронетехніка Збройних Сил України була б «стриножена», а третина рекапіталізації українських банків надходить «з-за поребрику») та захисту корпоративних приватновласницьких інтересів, отримання українськими заробітчанами в РФ не менш чверті від загальних заробітків (на другому місці США з 9%) тощо. Проте аналіз даних аспектів не входить в коло завдань публікації.
Глибинними причинами, що породжують нові типи протистояння, ту ж саме ГВ, є наслідки процесів глобалізації, ініціатором якої є пануючі у «золотому мільярді» держави та органи наднаціонального управління, котрі уособлюють інтереси транснаціональних корпорацій («корпоратократії») продукт. Глобалізація піддає ерозії традиційні норми і правила, поглиблює диспропорції світового розвитку, посилює взаємопов’язаність подій і конфліктів, світових процесів, глобального комунікаційного поля.

В геополітичному контексті ГВ являє відносно нове поняття, зміст якого лежить у сфері застосування сил спецоперацій, боротьби з екстремістськими формуваннями та іншими недержавними об’єктами.  Вона ведеться як антиурядовими силами зсередини, так і отримує живлення ззовні: сприяння повстанцям у вербуванні симпатиків, їх всебічній підготовці, оперативній та логістичній підтримці, впливі на економіку, дипломатичному та інформаційному тиску, а також у проведенні окремих силових та спеціальних акцій силами спецслужб та військ спецпризначення.  Вважається, що в останні роки ГВ велися в Іраку, Афганістані, Сирії, Грузії, тепер – і в Україні. Новою формою ведення нетрадиційної війни недержавними суб’єктами є дії терористичної «Ісламської держави» на Близькому Сході.

Яйцеголові  дивляться за горизонт

Стратегії ГВ та рекомендації з протистояння нетрадиційним загрозам в останні роки інтенсивно розробляються в США та їх союзниках по  НАТО, причому йдеться про внесення відповідних змін не тільки в організацію та функціонування збройних сил, але у широкому розумінні державного і громадянського сектору.

Важливо підкреслити, що проблеми сутності й ведення ГВ та протистояння її загрозам розглядаються у низці офіційних документів армії США, зокрема – у «Білій книзі» Командування спеціальних операцій Сухопутних військ США під назвою «Протидія нетрадиційній війні» та в Оперативній концепції армії США «Перемогти у складному світі». Визначення «гібридні загрози» включені в останні три 4-річні американські офіційні огляди з проблем оборони – 2006, 2010 і 2014 років. При цьому базове поняття «гібридні загрози» включає широкий діапазон несприятливих факторів і ворожих намірів, передовсім: кібервійна, вірогідність асиметричних конфліктів низької інтенсивності, глобальний тероризм, піратство, незаконна міграція, корупція, етнічні і релігійні конфлікти, безпека ресурсів, демографічні виклики, транснаціональна організована злочинність, проблеми глобалізації й поширення зброї масового знищення.

Відповідно, можна говорити про впровадження цих концептуальних міркувань у доктринальних документах США, партнерів по НАТО.  По суті, йдеться про прояви «гібридності» до характеристики періоду визрівання конфлікту, виявлення її проявів у стратегії і тактиці противника, і надалі – у визначенні структури власних сил і засобів адекватного протистояння в нетрадиційному конфлікті.

Теж саме стосується колективних документів Північноатлантичного альянсу. В концепції НАТО – «NATO’s Bi-Strategic Command Capstone Concept» (2010 р.), гібридні загрози  визначаються  як такі, що створюються противником, здатним одночасно інтегровано використовувати традиційні та нетрадиційні засоби для досягнення власних цілей. У п. 13 Підсумкової декларації саміту НАТО (Шотландія, вересень 2014 р.) уперше на високому рівні йшлося про необхідність готувати блок до участі у війнах нового типу – ГВ. Під такими війнами пропонувалося розуміти проведення широкого спектру прямих бойових дій і таємних операцій, що здійснюються за єдиним планом збройними силами, партизанськими та іншими іррегулярними формуваннями за участю різноманітних цивільних компонентів.

Згаданий документ наголошував на важливості налагодження тісної координації між міністерствами внутрішніх справ, залучення сил поліції та жандармерії для відвернення нетрадиційних загроз, пов’язаних з пропагандистськими кампаніями, кібератаками та сепаратистськими рухами. Проведення навчань  для відпрацювання спільних дій в ГВ називається в числі пріоритетів альянсу. Зокрема, у Латвії для підготовки й координації таких навчань створений спеціальний центр («Strategic Communications Centre of Excellence»).

В документах США і НАТО зазначається, що при провідній ролі збройних сил, для успішного протистояння в ГВ доцільно об’єднати зусилля урядових структур, армії, спецслужб в межах «всеохоплюючої міжвідомчої, міжурядової і міжнародної стратегії», і максимально ефективно використовувати методи «політичного, економічного, воєнного й психологічного тиску». Констатується, що ГВ являє комбінацію звичайних, нерегулярних і асиметричних засобів в поєднанні з постійними маніпуляціями політичними та ідеологічними розбіжностями.

Більше того, відбувається безпосередня підготовка альянсу до війн нового типу – ухвалено рішення про формування у складі Сил першочергового застосування загальновійськових Сил швидкого розгортання (СШР) «Very High Readiness Joint Task Force», які б перебували у стані 48-годинної готовності до дій (у складі компонентів від сухопутних військ, авіації, флоту та ССО). Завдяки комплексному складу, США можуть застосовуватися для боротьби з іррегулярними формуваннями на власній території, а також розгортати наступальні дії на території противника за рахунок створення іррегулярних мережевих структур.

За словами колишнього міністра оборони США Чака Хейгела, у наші часи доступ до руйнівних технологій та потужних озброєнь мають не тільки держави, але і «недержавні об’єкти». «Примара так званої гібридної війни, – зауважив екс-очільник Пентагону, – стає все реальніше, відколи наші противники застосовують тактику повстанців, використовуючи при цьому високо обладнані збройні сили та складні технології… Ми також повинні мати справу з ревізіоністською Росією, її сучасною та боєздатною армією».

Під ГВ військово-теоретична думка США розуміє неоголошені, таємні військові дії, в ході яких воююча сторона атакує державні структури або регулярну армію противника за допомогою місцевих ІЗФ, заколотників, повстанців-сепаратистів. При цьому антиурядові сили підтримуються з-за кордону фінансами. Озброєнням, отримують сприяння від певних внутрішніх сил – олігархату, організованої злочинності, націоналістичних та інших ідейно мотивованих формувань.

Окремі автори вважають, що автором концепції «гібридних війн» виступив Френк Г. Хоффман, колишній офіцер морської піхоти, а нині – науковий співробітник Міністерства оборони США, автор монографії «Конфлікт у XXI столітті. Поява гібридної війни» (2007 р.)  Він вважається помітним теоретиком у сфері збройних конфліктів та воєнно-політичної стратегії, думку якого враховують у керівних колах США та країн НАТО. На нашу думку, авторство теорії ГВ навряд чи можливо однозначно персоніфікувати – подібні воєнно-теоретичні новації, як правило, є продуктом колективної роботи західних «мозкових танків» (аналітико-дослідницьких центрів, чия тісна інтегрованість у систему розробки та впровадження інноваційних доктрин у політичну практику становить  одну із головних причини потужності євроатлантичного світу).

До того ж, як зазначалося вище, сама теорія ГВ появилися у загальному контексті наукових пошуків (осмислення) нових світових явищ, спадщини війн і конфліктів нового типу, і лежить в площині аналізу асиметричних конфліктів, вивченням яких  обтяжені значні інтелектуальні сили по всьому світу.
Перші праці автора та згадана його книга були основані на вивченні особливостей партизансько-терористичних дій ісламського руху опору в Іраку та Афганістані у 2000-х рр., мережевої організації «Хезболла» та радикального руху «Хамас» у Лівані та Палестині. Такі «об’єкти дослідження» були вибрані не випадково, адже для мережевих форм управління підготовкою й розгортанням дій властива відсутність єдиного центру, наявність горизонтальної архітектури з взаємопов’язаністю ланок (груп) мережі та постійним обміном між ними інформацією. Як раз приклади згаданих територій та екстремістських організацій мережевого типу багато дали для розуміння сутності ГВ, розробки технологій підриву стабільності на кшталт т.зв. «арабської весни».

Сутність «гібридної загрози» згаданий дослідник вбачає в одночасному й скоординованому застосуванні противником звичайних озброєнь, нерегулярної тактики, терористичних методів та порушень права війни у зоні бойових дій для досягнення своїх політичних цілей. Ф. Хоффман вважає, що конфлікти будуть «мультімодальними» (такими, що ведуться різними способами) та багатоваріантними. Для них буде властиве сполучення традиційних та нерегулярних тактичних моделей, децентралізація планування та проведення, участь недержавних суб’єктів із застосуванням новітніх технології деструктивної діяльності (включаючи тероризм, кримінальне насильство, транснаціональні наркомафії). Як приклад фігурує, зокрема, війна уряду із ІЗФ наркокартелів у Мексиці, в якій з 2006 р. загинуло понад 50 тис. людей. На думку вченого, учасники ГВ (держави; об’єднання, які утримуються державами; самодіяльні формування) будуть спроможні використовувати доступ к сучасного воєнного  потенціалу (включаючи компактні і ефективні види озброєнь по типу ПЗРК, систем шифрованого зв’язку та управління), вдаватися до затяжних партизанських дій, терористичних кампаній, ударів по комп’ютерних мережах, інших видів підривної діяльності.

Своє тлумачення ГВ пропонує Майкл Айшервуд у монографії «Повітряна міць для гібридної війни» (Інститут Мітчела Асоціації ВПС США, 2009 р.): вона стирає розбіжності між суто конвенційною та типово нерегулярною війною. М. Айшервуд  наголошує  на тому, що непростий характер ГВ вимагатиме від воєначальників та державних діячів нового «відчуття бойового простору». «Гібридний противник» може розчинятися серед цивільного населення, діяти з позицій «електронних схованок» у глобальному телекомунікаційному ринку. Того ж 2009 р. генерал морської піхоти США Джеймс Маттіс вів мову про наявність «гібридних ворогів», для протистояння яким необхідно створити «гібридні збройні сили» в США.

Зрозуміло, що власні доктринальні та прикладні розробки зі стратегії і тактики асиметричного протистояння здійснюються у Росії, яка має унікальний досвід достатньо масштабного збройного конфлікту з потужними, іррегулярними збройними формуваннями, які отримували серйозну підтримку ззовні – т.зв. «Перша та Друга («контртерористична операція») Чеченські війни» 1994–2001 рр. на Північному Кавказі, який точився на фоні загальної ситуації миру у державі та інтенсивного ідеолого-інформаційного супроводження.

Відомо, що вже наприкінці квітня 2013 р. Незалежний експертно-аналітичний центр «Епоха»  спільно з редакцією «Независимого военного обозрения» провели круглий стіл  з узагальнення поглядів на новітні технології війни (творення «керованого хаосу», конструювання «примарного противника»). На зібранні фахівців, зокрема, піддали поглибленому аналізу особливості становища та застосування збройних сил тих держав, по яких у 2010–2013 рр. прокотилася т.зв. «арабська весна». Дослідники дійшли висновку про необхідність своєчасної підготовки воєнної організації держави до майбутньої війни та внутрішніх замахів на державний лад з урахуванням принципових змін у технологіях військового та невійськового протиборства.

Зокрема, за словами головного аналітика згаданого центру «Епоха» М. Хамзатова, основні особливості війни нового типу можна описати так:

ціль війни – економічний колапс й гуманітарна катастрофа держави;

основний засіб дій  – «примарний противник»;

основа тактики – дії невеликих підрозділів з метою нанесення максимальних втрат економіці і населенню;

масштаб операції – уся країна;

тривалість – не обмежена, мобілізаційна база противника – транскордонна, трансконтинентальна, матеріальне забезпечення «примарного противника» – переважно за рахунок місцевих ресурсів.

Політ думки генеральського рівня

У січні 2014 р. у Москві на загальних зборах Академії військових наук начальник Генштабу ЗС РФ генерал армії Валерій Герасимов підбив підсумок тривалої роботи військових аналітиків та генштабістів з концептуалізації  проблеми ГВ. Констатувалася зростаюча роль невійськових методів впливу на противника через політичний, економічний і гуманітарний важелі. Інформаційне ж протиборство  визначалося як обов’язкова і важлива діяльність на всіх етапах конфлікту. Зверталася увага на «асиметричні заходи», до яких включається діяльність сил спецоперацій, розбудову внутрішньої опозиції, а також зростання інформаційного впливу на об’єкт нападу.

«Зросла роль невоєнних способів досягнення політичних і стратегічних цілей, котрі у ряді випадків по своїй ефективності значно переважають воєнні засоби. Вони доповнюються воєнними заходами прихованого характеру, в тому числі – заходами інформаційного протиборства, діями сил спеціальних операцій, використанням протестного потенціалу населення». На думку російського воєнного експерта, генерала армії Юрія Балуєвського, важливим елементом ГВ є застосування транснаціональних, незаконних (іррегулярних) збройних формувань з метою насильницької зміни державного ладу й руйнації територіальної цілісності країн.

 

У лютому 2015 р. начальник Загальновійськової академії ЗС Росії генерал-лейтенант О. Макаревич в ході виїзного засідання комісії Громадської ради при Міністерстві оборони РФ заявив, що США ретельно вивчають «наш досвід дій в період з лютого до червня 2014 року, коли наші війська без жодного пострілу виконали завдання в Криму, яку згодом назвали «новою гібридною війною». За мотивами ГВ проведено кілька науково-практичних конференцій в органах НАТО і США, а згадана академія ЗС Р Ф також «ретельно вивчає досвід сучасних війн, у т.ч. – пов’язаний з так званою ГВ».

У січні 2015 р. у Західному військовому окрузі РФ відбувся оперативно-мобілізаційний збір керівного складу – командирів об’єднань і з’єднань, офіцерів штабу округу, куди запросили і офіцерів Генерального штабу ЗС Республіки Білорусь (загалом до 130 старших і вищих офіцерів). Розглядалася на семінарах і круглих столах розглядалися питання теми ««Особливості управління підпорядкованими військами і силами за умов ведення гібридної та мережецентричної війни». Перед командним складом з курсом лекцій «Управління військами і силами за умов глобального інфокомунікаційного поля» виступали професори Військової академії Генштабу ЗС РФ.

У виступах на цих заходах дослідників з військових структур, як вивчали досвід конфронтаційних явищ у світі за останнє десятиліття, звучали висновки про те, що мережецентрична війна являє собою концепцію ведення війни, орієнтовану «на підвищення бойових можливостей у сучасних війнах і збройних конфліктах за рахунок досягнення інфокомунікаційної переваги, об’єднання учасників бойових дій у єдину мережу». У свою чергу, вважають спеціалісти штабу ЗВО РФ, «ГВ являє собою таку військову стратегію, яка об’єднує війну звичайну, малу війну і кібервійну».

Нарешті, у червні 2015 р. глава МО Росії С. Шойгу заявив на форумі «Армія-2015»,  що військове відомство Росії замовить «глибоку науково-дослідну роботу» на тему «суспільство і кольорові революції», аби запобігти соціальних катаклізмів зразку 1991 р. та 1993 р. По суті, йдеться знов таки про вивчення нестандартних й комбінованих методів дестабілізації держави і суспільного життя.

Зауважимо, що якщо під «малою війною» традиційно розуміють застосування підривних дій у тилу противника, дії військ спецпризначення, розгортання партизанства, інспірування повстанських рухів сепаратистської спрямованості тощо, то спеціалісти докладно розкрили розуміння інформаційного протиборства як одну із провідних форм ГВ. До неї російські фахівці віднесли «інформаційні дії, психологічні акції і кібернетичні атаки, націлені на як на структурні технічні компоненти держави, так і на її громадян». Поряд з вже традиційними «радіоелектронною боротьбою (війною)», з’явилися поняття «операції в кіберпросторі» и «кібервійна», «інформаційні операції» и «інформаційна війна». Зазначалося, «в останні роки компоненти мережецентричної війни і гібридної війни активно використовувалися протиборчими сторонами у ході війн та конфліктів в Іраку, Лівії і Сирії».

Окрему увагу дослідники ГВ приділяють визначенню місця в ній розвідувального забезпечення (супроводження). На їх думку, особливістю ведення розвідки в ГВ полягає у необхідності добувати відомості про приховані підривні елементи, які діють у мережі, складаються із відносно ізольованих ланок. Для цього на ТВД ГВ буде корисним створення розвідувально-ударних груп, кожна з яких рішатиме коло відповідних завдань, мати власні захищені канали зв’язку. Добування інформації про гібридні наміри і дії противника може бути ефективною лише за умови обробки  та аналізу високопрофесійною аналітичною службою, куди, окрім власне військових, мають входити  лінгвісти, регіонознавці, етнопсихологи, соціологи, економісти та інші фахівці гуманітарного профілю, причому наголос повинен робитися на залученні спеціалістів етнологів та етнопсихологів для успішної роботи та забезпечення лояльності місцевого населення.

Пильну увагу російські фахівці приділяють вивчення загроз застосування «інноваційних підривних технологій» (технології «кольорових революцій» або «революції-2.0»). Як зазначає один із провідних спеціалістів з теорії ГВ, директор Інформаційного центру з питань міжнародної безпеки Олександр Бартош,  в основі таких технологій – одного із основних знарядь ГВ – лежать провокування «керованого хаосу», застосування «ненасильницьких» засобів перехоплення влади із подальшою передачею країни під зовнішнє управління.

Роздуми щодо природи ГВ властиві і для військово-наукової думки інших сусідів України, зокрема – Республіки Білорусь. Керівник її Міністерства оборони генерал-майор Андрій Равков на 4-й Московській конференції з міжнародної безпеки у квітні 2015 р. зауважив, що «саме ГВ інтегрує у свої сутності весь діапазон засобів протиборства – від найбільш сучасних й технологічних (кібервійна та інформаційне протиборство) до використання примітивних по своїй природі терористичних засобів  і тактичних прийомів у веденні збройної боротьби, поєднаних за єдиним задумом, та спрямованих на руйнацію держави, підрив його економіки, дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної обстановки».

Назагал, у світі тривають дискусії навколо термінологічного кадастру та розуміння сутності ГВ. Нерідко висловлюється думка, що визначення ГВ поки ще «не є операційним поняттям, оскільки відсутнє однозначно узгоджене розуміння по основних покажчиках, що розкривають її конкретику», дозволяють її прогнозувати і планувати протидію.

Отже, аналіз сучасних науково-практичних поглядів на сутність ГВ (як новітньої форми неконвеційного, асиметричного протистояння) наголошує на її багатовимірному характері, що вбирає до себе власне військовий, політичний, інформаційний, економічний та соціокультурний виміри. Водночас, для ГВ властиве сполучення комплексу заходів військового та невоєнного впливу  на противника у реальному  часо-просторовому вимірі.

Найбільш усталеними у науково-практичних міркуваннях сучасних дослідників є такі властиві риси ГВ:

  • ГВ виступає різновидом асиметричних дій, інтегровано сполучає військові та невоєнні інструменти протистояння, і охоплює театр прямого конфлікту, тилову зону, простір міждержавних стосунків;
  • для неї притаманні вельми інноваційні технології та засоби мобілізації (скажімо, кібервійна, інформаційно-комунікаційні технології), хоча і не є обов’язковою розробка нових видів летальної зброї;
  • важливими суб’єктами протиборства виступають мережеві та поліцентричні форми (структури);
  • вона включає дій дипломатичного, воєнного, інформаційного, економічного, екологічного характеру тощо;
  • надзвичайно широким є комплекс «гібридних загроз»: традиційні воєнні, партизансько-терористичні, інформаційно-психологічні та інші високотехнологічні (наприклад, дії в енергетичній сфері, кібератаки, «кліматична зброя» тощо);
  • в ГВ зростає роль сил спеціальних операцій, партизансько-повстанських, терористичних, інших недержавних формувань, включаючи транснаціональну злочинність.

Для прикладу зазначимо, що  за 78 днів повітряної операції НАТО проти Югославії використали до 1000 крилатих ракет, здійснили понад 20 тис. бойових вилетів, використали 37 тис. боєприпасів, значну частину яких становили керовані авіабомби і ракети. Серед застосованих в Іраку у 2003 р. ракет і бомб 63% відносилися до високоточної зброї,  на Ірак тоді впало 12 тис. «розумних» бомб і 955 крилатих ракет.

В армії США, наприклад, розробляється концепція автономних роботизованих систем на основі «партнерства між людьми і роботами, які працюють на підставі синергетичних команд» у складі 150 військовослужбовців та 2000 роботів, а перспективна роботизована модифікація ізраїльського танка «Меркава-4М Барак» оснащена майже півсотнею комп’ютерів з елементами штучного інтелекту.

 

Дмитро Вєдєнєєв,

доктор історичних наук, полковник запасу

Андрій Слюсаренко,

кандидат історичних наук, полковник