СУХОПУТНИЙ КОМПОНЕНТ СИЛ СПЕЦІАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ ТУРЕЧИНИ. ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Сучасна Турецька Республіка перетворилася на потужну регіональну державу із помітною політико-культурною та економічною експансією на євразійському просторі, сильною армією та спецслужбами. Держава на практиці створює певні передумови для творення «Великого Турану», демонструє пострадянським країнам й тюркомовним народам Росії, України, Китаю зразок динамічної соціально-економічної моделі розвитку й захисту традиційних цивілізаційних цінностей при збереженні світської моделі держави із інституціональною демократією.

Відбулося відчутне зростання економічного й воєнно-технічного потенціалу Туреччини, у тому числі – за рахунок прискореного розвитку власного ВПК (який у 2016 р. сягнув обсягу в 8 млрд. доларів, з яких 2 млрд. надійшли від експорту озброєнь) та закупівлі сучасної зброї. Це, поряд із тривалим перебування при владі прихильників пантюркістського  курсу (ще у 1992 р. тодішній прем’єр-міністр Сулейман Демірель висунув гасло творення навколо Анкари «тюркського світу від Адріатики до Великого китайського муру»), відчутними націоналістичними настроями та впливовими позиціями відповідних партій у суспільстві, достатньо сильною консолідацією населення навколо харизматичного національного лідера Реджепа Ердогана, створили передумови для посилення зовнішньополітичної самостійності та активності, що супроводжується мілітаризацією держави.

Країна намагається демонструвати  особливу позицію у воєнно-політичній діяльності НАТО (відома, зокрема, відмова Анкари у 2003 р. дозволити вторгнення із своєї території американських військ у північний Ірак в ході військової кампанії проти режиму Саддама Хусейна). Туреччина веде жорстку боротьбу із курдським сепаратизмом, попри його підтримку США, енергійно втрутилася у бойові дії в Сирії, займає рішучу й прагматичну позицію у стосунках з Ізраїлем та з арабським світом. Анкара дотримується політики гнучкого обстоювання власних (передовсім, економічних та воєнно-технічних) інтересів у відносинах з Росією. Неабияку зацікавленість Туреччини виявляє в українських справах, намагаючись, зокрема, створити довгострокові економіко-бізнесові позиції у південних регіонах України, енергійно застосовує освітньо-культурні та гуманітарно-релігійні важелі впливу (т.зв. «м’яку силу») для утвердження у середовищі тюркомовних народів України, передовсім – кримських татар.

Міжнародна активність Анкари спирається на мілітарну потугу та модернізацію збройних сил (включаючи створення власної ракетної зброї та закупівлю новітніх засобів ППО). Країна традиційно приділяє підвищену увагу розвитку військ спеціального призначення, які перетворилися у сили спеціальних операцій (ССО, їх загальна чисельність, з урахуванням відповідних формувань жандармерії та поліції, сягає 50 тис. чол., і поступається за цим покажчиком, імовірно, лише США) та виступають важливим й дієвим важелем зовнішньої воєнно-політичної активності Туреччини. Бойові можливості ССО Туреччини зросли і в ході реалізації масштабного Плану модернізації збройних сил (до 2016 р.). Самі ССО складаються із відповідних компонентів у складі Сухопутних військ (СВ), ВМС, ВПС, військ жандармерії та поліції. По суті, створено національну модель ССО, основу якої складає їх сухопутний компонент.

Вже з кінця 1940-х рр. налагоджується співробітництво з ЦРУ США та розвідками західноєвропейських спецслужб по лінії роботи проти СРСР та інших соціалістичних країн Східної Європи. Зокрема, глава турецької розвідки Тефік-бей особисто опікувався спільним з англійською розвідкою МІ-6 закидування до радянського Закавказзя груп грузинських політемігрантів на чолі із Жорданія, проти завдяки своєчасній випереджувальній інформації відомого агента радянської розвідки «Тома» (Кіма Філбі, який займав керівні посади в британській розвідці) емісарів були затримані.

У 1952 р. Туреччина (яка до 1943 р. включно була у приязних відносинах з нацистською Німеччиною, постачала їй стратегічну сировину та не виключала нападу на СРСР) вступила в НАТО, у 1955 р. – до воєнно-політичного блоку СЕНТО, а у 1959 р. підписала угоду з США про воєнне співробітництво, на її території розміщуються американські військові бази, стартові позиції ракетних середньої дальності із ядерними зарядами (виведені після врегулювання Карибської кризи).  Саме у період ескалації «холодної війни», у 1953 р., створюється перша структура із розвідувально-підривними функціями – Відділ спеціальної війни (GLADIO).

Творення власне військ СпП збройних сил (ЗС) Туреччини починається з 1949 р., коли у складі збройних сил організували «1-у повітряно-десантну групу» (фактично — взвод) у складі гвардійського полку, до якої з 1958 р. додалася 2-а, у 1963 р. – 3-я повітряно-десантні групи. Вони ж десантувалися у повному складі та відіграли активну роль під час успішного вторгнення Туреччини на о. Кіпр в січні  1974 р. та окупації північної частини острову. Від  початку підготовку турецьких спецпризначенців-командос здійснювали американські інструктори в піхотній школі в м. Чанкири.

На основі досвіду згаданої операції, війська спеціального призначення незабаром розрослися до трьох окремих бригад по 5 тис. бійців у кожній, а саме: повітряно-десантної, парашутної командос й парашутної морської піхоти. В основу підготовки військ СпП поклали західні стандарти, подібні британській SAS та американському елітному загону «Дельта». На основі бригади військ СпП могло бути сформовано 50 розвідувально-диверсійних загонів по 12-14 чол. кожний із глибиною виведення в тил противника на 250 км.

Тоді ж, у 1960-1970-і рр., в умовах підготовки до можливої масштабної війни з СРСР та країнами Варшавського договору, було визначено специфічну модель добірних військ Туреччини, яка сполучала готовність як до спеціальних акцій (глибинної розвідки, диверсій тощо) у разі війни із регулярною армію сильного противника, так і можливість їх бойового застосування в операціях основних сил. Згадана повітряно-десантна бригада СпП, зокрема, мала артилерійський дивізіон, решта – роти вогневої підтримки.

 

Крім того, у складі Сухопутних військ (СВ) додатково запровадили дві окремі бригади командос, бригаду командос 4-го армійського корпусу, окремий полк командос 7-го армійського корпусу. Такі бригади СВ мали за штатом 6700 чол., з яких 160 – офіцерів, розвідувальну роту й 4 батальйони командос, а на озброєнні —  24 безвідткатних гармат, 18 106-мм та 40 81-мм міномети, 6 комплексів протитанкових керованих ракет, понад 200 радіостанцій. На випадок серйозної  війни мобілізаційні можливості дозволяють додатково розгорнути шість бригад військ спецпризначення, п’ять із яких визначалися  для боротьби с розвідувально-диверсійними формуваннями на власній території. Було налагоджено дворічну базову підготовку командних кадрів спецпризначенців СВ у  розвідувальних школах та на основі військового училища в Егридирі, щорічно випускалися 50 офіцерів та 250 унтер-офіцерів.

Уже у 1980-і рр. сукупна чисельність військ спецпризначення (включаючи командос та морські формування) ЗС Туреччини досягала 30 тис. вояків, а в особливий період могла зростати до 60 тис. Необхідно враховувати, що спеціальні дії на суходолі могли вести і добірні частини спецпризначення ВМС країни, які включали два загони бойових пловців: підводний оборонний  (SAS, захист від диверсій військово-морських баз, стоянок флоту тощо) та підводний ударний (SAT або «Дельфін»). Останній міг застосовуватися, у т.ч., для ведення розвідки на суходолі, здійснення бойових рейдів по тилах противника силами малих груп, контртерористичних операцій (всі бійці SAT навчалися парашутній справі).

До того ж у 1967 р. утворюються жандармські війська спеціального призначення, котрі до 1990-х рр. розрослися до 6 жандармських полків (по три батальйони у кожному) і 6 жандармських батальйонів командос. У мирний час вони несли охоронно-поліцейську службу у важкодоступних місцевостях Східної Анатолії та на островах в Егейському морі (відповідно, на власних островах архіпелагу були розміщені і підрозділи спецпризначення Греції, відносини з якою набули напруги після збройного конфлікту на Кіпрі у 1974 р.). У воєнний час жандармські елітні війська планувалося збільшити до шести бригад із передачею їх командуванню Сухопутних військ.

Оскільки військові кола та армія як така традиційно відіграють виключну роль у регулюванні політичного життя країни (виступаючи, зокрема, гарантом світської моделі розвитку Туреччини, її достатньо самостійної позиції у зовнішній політиці), то на еволюції розвідувально-спеціального компоненту ЗС позначалися і перевороти, які здійснювали мілітарні кола. Як вважають дослідники, потужний імпульс реорганізації національного розвідувального співтовариства надав воєнний переворот 1980 р., після якого почалася реалізація довгострокової програми модернізації системи управління силовими структурами, розвідувальними органами включно.

Природно, що сили спецпризначення (найбільш розвинуті у складі СВ ЗС Туреччини), слугують інструментом воєнно-розвідувальної діяльності та взаємодіють із армійською спецслужбою – Головним розвідувальним управлінням Генерального штабу (ГРУ ГШ) ЗС Туреччини. Базовим правовим актом, який регламентує діяльність військової розвідки Туреччини вважається закон  «Про Генеральний штаб ЗС Туреччини» від  31 липня 1970 р., який визначає принципи, пріоритети та головні програми, якими керується начальник Генерального штабу у підготовці до війни збройних сил Туреччини (у т.ч. у сфері розвідки). Відповідно до закону начальник Генерального штабу видав директиву «Обов’язки та відповідальність Генерального штабу», згідно з якою обов’язки в галузі розвідки покладені на начальника Головного розвідувального управління Генерального штабу. Для здійснення спеціальних операцій важливо те, що закон надав відповідні права силам і засобам розвідки щодо операцій з переслідування та захоплення членів терористичних організацій і представників антиурядових сил у т.ч. і за кордоном.

ГРУ є основним органом військової розвідки збройних сил Туреччини,  підпорядковується безпосередньо начальнику ГШ ЗС. ГРУ ГШ здійснює стратегічну (у т.ч. агентурну) військову розвідку в інтересах командування збройних сил. Оперативна й тактична (військова) розвідка ведеться в інтересах оперативних об’єднань (з’єднань), організується підрозділами військової розвідки за видами (родами) збройних сил. В цілому, об’єктовими пріоритетами ГРУ виступають Російська Федерація, Україна, Греція, грецька частина Кіпру, Болгарія, Сербія і Чорногорія, Македонія, Іран, Сирія, Вірменія, а також озброєний воєнно-політичний рух курдів, радикальних ісламістських формувань на кшталт ІДІЛ тощо. Серед основних завдань армійської розвідки реалізація яких потребує залучення (забезпечення) оперативно-бойових дій ССО, можна виокремити такі як:

планування розвідувальних заходів у країні та закордоном;

підготовка диверсійно-розвідувальних груп для проведення спеціальних операцій у тилу противника;

контррозвідувальний захист формувань ЗС Туреччини;

виконання розвідувальних і спеціальних завдань у рамках антитерористичних операцій (боротьби з курдським сепаратизмом як у країні,  так і за її межами) в Південно-Східній Анатолії та Північному Іраку, прикордонних регіонах Сирії);

організація координації і взаємодії з іншими національними спецслужбами з питань отримання розвідувальних даних військового характеру.

Власне Командування сил спецоперацій (начальник – посада корпусного генерала) як  функціональний компонент військової організації держави було створено на базі ГШ ЗС Туреччини у 1992 р. і підпорядковується начальнику Головного оперативного управління ГШ. Розглянемо сучасну організацію сухопутного компоненту ССО Туреччини. Відповідно до концептуальних та нормативно-статутних уявлень ССО збройних сил Туреччини можуть бути задіяні в мирний та воєнний час, на території противника під час бойових дій, в умовах загострення міжнародної та внутріполітичної обстановки. При цьому пріоритетними формами і методами оперативно-бойових дій вважаються ведення спеціальної розвідки, проведення диверсій, антитерористичні заходи, рейдові операції в тилу противника, пошуково-рятувальні дії тощо.

Керівництво військами СпП СВ здійснює командування СВ, а певні частини СпП напряму включені до складу ССО та підпорядковані начальнику ГШ. У ССО є Командування тилу із батальйоном тилового забезпечення, Школа спеціальних операцій. Для аеромобільного забезпечення спецоперацій існує спеціальний авіаційний полк.

Підрозділом центрального підпорядкування виступає добірний підрозділ СпП СВ (підрозділ пошуку та порятунку у ранзі бригади), вояки якого (до 340 осіб) ретельно відбираються із професіоналів усіх родів військ. За тактикою дій, формам і методам застосування та підготовки дана структура ідентична загону відомому «Дельта» ССО США, і визначається для антитерористичних дій, звільнення заручників і полонених. Структурно складається із штабу, 4 батальйонів, підрозділів забезпечення, для виконання спецзавдань підрозділ може виставити одночасно 6 груп по 12-14 співробітників.

Відомо про існування бригади спеціальних операцій центрального підпорядкування (до 640 осіб), куди входять штаб, 8 батальйонів та підрозділи забезпечення. Батальйон здатен виставити 6 груп по 12 бійців. Загалом бригада в змозі сформувати до 48 розвідувально-диверсійних груп (РДГ) по 10-12 чол., або до 100 РДГ по 5-6 бійців. В частині служать виключно професіонали із знанням двох і більше іноземних мов, обов’язковою підготовкою до агентурно-оперативної роботи.

Батальйон взаємодії із цивільним населенням (до 250 чол., штаб, штабна рота, три спеціальні роти) слугує базою розгортання та спеціальної підготовки загонів партизанського руху у разі такої необхідності в особливий період.

Основу ж сухопутного компоненту ССО складають чотири бригади командос, бригада гірських командос та два окремих полка командос. Бригади й окремі полки командос СВ входять організаційно до складу польових армій та оперативно підпорядковуються їх штабам. Загальна чисельність сил СпП СВ сягає 40 тис. чол. Основними функціями цих частин виступають:

розвідка стратегічних об’єктів противника й системи їх оборони;

проведення диверсій на основі здобутої розвідувальної інформації;

приховані дії у тилу противника в інтересах основних військ;

розгортання партизанського руху у запіллі противника;

здійснення антитерористичних заходів;

визволення заручників, полонених тощо.

Частини командос СВ дислокуються переважно на кордонах з Іраком та Сирією, для зручності боротьби із військовими формуваннями (пешмерга) Курдської робітничої партії (КРП) та інших курдських організацій, які виступають за створення держави Курдистан, а також радикальними ісламістськими угрупованнями.

Структуру бригади командос (до 6000 осіб) утворюють три батальйони, батарея причепної артилерії, підрозділи підтримки: вогневої, зв’язку, постачання, інженерної та медичної. На озброєнні командос, окрім різноманітної автоматичної зброї (включаючи і кулемети MG3, FN MAG, 12,7-мм М2НВ, 40-мм гранатомети М79 и М203), перебувають 60-мм міномети М2, 81-мм UTI, 107-мм Ml06ASP, 120-мм HY12DL, ПТРК «Мілан», «Тоу» та 106-мм безвідкатні гармати RCL М40 («Кобра»).

Транспортні засоби представлені багатоцільовими легковими автомобілями підвищеної прохідності «Ленд Ровер Дефендер» різних марок, броньовані автомобілі в розвідувальному варіанті «Акреп», військові вантажівки «Ml51» і «М37».

Профільна підготовка командос  поділяється на оперативну й спеціальну. Оперативна підготовка носить загальновійськовий характер, вивчається і захист від зброї масового ураження. Тактичний вишкіл передбачає вивчення методів глибинної та польової розвідки, іноземних мов, вогневої, інженерної, топографічної справи, , тактики проведення антитерористичних та пошуково-рятувальних операцій тощо. Вельми напруженою є спеціальна фізична підготовка, у межах якої, зокрема, передбаченні марш-кидки на відстань 100 км із викладкою до 40 кг, подолання перешкод, отримання практичних навичок мистецтва близького бою, стрибки з парашутом, підводне занурення тощо.

До сухопутного компоненту ССО відносяться і сили СпП жандармерії: бригада й тактичний полк командос, а також спецбатальйон командос «Булугу», котрий у воєнний час передається у розпорядження командування сухопутних військ. «Булугу» складається із трьох рот, якими керують органи поліції тих місцевостей, куди вони передані для несення служби та виконання завдань за призначенням. Батальйон може використовуватися у повному складі для реалізації завдань штабу жандармерії Туреччини. На спецбатальйон покладаються проведення контртерористичних заходів, звільнення заручників, придушення антиурядових виступів й підтримання правопорядку у проблемних регіонах. Підготовка особового складу частин СпП жандармерії ведеться у Школі жандармерії (м. Фоча) за участю висококваліфікованих армійських інструкторів.

Турецький спецназ намагається використати для набуття специфічного бойового досвіду локальні війни та збройні конфлікти. Представники (інструктори) Національної розвідувальної організації (МІТ), ГРУ ГШ та військ СпП Туреччини брали участь в Афганській війні 1979–1989 рр., у 1992–1996 рр. воювали проти сербів в Боснії, стажувалися у албанських бойовиків «Армії визволення Косово». В міжусобній війні (з 1992 р.) в Афганістані Анкара підтримувала збройне угруповання узбеків генерала Дустума, який знайшов притулок у Стамбулі після поразки у боях з талібами. Під час вірмено-азербайджанського збройного конфлікту навколо Нагірного Карабаху представники різних спецформувань Туреччини виступали на стороні Азербайджану, причому з їх допомогою у Баку відбувся військовий переворот 1992 р., до влади прийшов лідер протурецького Народного фронту Абульфаз Ельчибей. Після ж приходу до керма влітку 1993 р. Гейдара Алієва, бійці СпП ГРУ та МІТ охороняли  Ельчибея у рідному селі Терекі, евакуювали його до Анкари (де він помер у 2000 р.).

Особливої напругою й жорстокістю відзначилося бойове застосування спец підрозділів Туреччини у багатолітньому протистоянні із курдським воєнно-політичним рухом (складовою якого є Курдська робітнича партія — КРП), метою якого виступаю створення «незалежного Курдистану», із включенням туди частини території Туреччини та інших суміжних держав, у вирі якого Анкара не вагається навіть ускладнення відносин із США. У ході операцій  проти курдів на південному сході Анатолії застосовувалися спецгрупа МІТ «Бордові берети», армійські спецпризначенці та «гірські командос». Вони переходили кордони із Іраком та Сирією, громили бази КРП, захоплювали або ліквідовували польових командирів пешмерги.

Отже, Туреччина стала одним із піонерів створення ССО як самостійного компоненту сектору безпеки і оборони держави. Створено (із урахуванням світового досвіду) оригінальну національну структурно-функціональну модель сил спецоперацій, для якої властиві централізоване управління, багатовидовий характер із перевагою спеціальних частин сухопутних військ, багатофункціональність із пріоритетним наголосом на розвідувально-диверсійному забезпеченні бойових дій основних армійських сил у протистоянні із сильним зовнішнім противником, а також велика чисельність (кілька процентів від загальної чисельності збройних сил). Вони ж мають і можливості для участі у загальновійськових бойових діях. ССО мають власні навчальні заклади та інфраструктуру тилового й транспортного забезпечення, а також значні мобілізаційні можливості для розгортання в особливий період.

Основу частин СпП СВ ЗС Туреччини складають високомобільні частини, хоча у 1990-х рр. сухопутний компонент ССО поповнився елітними, компактними підрозділами для виконання особливо складних завдань. Частини спецпризначення ССО набули серйозного оперативно-бойового досвіду в локальних збройних конфліктах, насамперед – у сфері протидії повстансько-партизанськими й терористичним угрупованням, а також у міжнародних місіях миротворчого й стабілізаційного характеру.

 

Дмитро Вєдєнєєв,

доктор історичних наук, професор, полковник запасу

Андрій Слюсаренко,

кандидат історичних наук, доцент, полковник