РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ УЧАСНИКІВ АТО – КЛЮЧОВА ПРОБЛЕМА ПОВЕРНЕННЯ ВЕТЕРАНІВ ДО СОЦІУМУ

Про поточний статус ветеранів добробатів на тлі інших колишніх бійців, що пройшли горнило бойових дій суто у регулярних підрозділах

Почну із невеличкої ретроспективи. 2014 рік був характерний тим, що різні громадські організації, окремі громадяни, які були активними учасниками подій на Майдані під час Революції Гідності, в більшості своїй пішли на фронт, створивши добровольчі підрозділи для захисту Батьківщини. Суто українські феномени добробатів і волонтерського руху під час найбільш гарячої фази відбиття російської агресії добре відомі і в нас в країн, і за кордоном. Практично одразу біло розпочато процеси інтеграції добровольців в регулярні силові структури – ЗСУ, МВС, НГУ тощо. Процес цей був логічним, однак він не був безболісним. Звісно, в ході перших ротацій певна кількість звільнених учасників цих добровольчих утворень за сукупністю причин мала певні проблеми із оформленням власного статусу учасника бойових дій. Ця проблематика виникла раніше, ніж її почали резонувати створені згодом громадські організації учасників АТО, зі складу, приміром, колишніх бійців штатних підрозділів Збройних сил України, МВС чи Національної Гвардії.

На сьогодні ж, можна впевнено казати, що не існує різниці, градації за якимись чітко визначеними показниками між ветеранськими організаціями, які були утворені колишніми військовослужбовцями Збройних сил або Національної гвардії України, та організаціями ветеранів добробатів, які прийняли участь в захисті України. Це стало наслідком, в тому числі, процесу інтеграції добровольців у регулярні силові структури.

 

Критерії ефективності діяльності ветеранських організацій

Одразу зазначу, що мої оцінки, як і будь-які інші судження, носитимуть суб’єктивний характер. Тому, уникаючи різних кліше і однозначностей та базуючись на власному досвіді, зазначу таке: на сьогодні якість ветеранських організацій визначається не тим, під ким вони знаходяться, яка їхня історія, яка була причина їх створення… А вимірюватись вона має показниками соціальних активностей, соціальних продуктів, які вони генерують для своїх членів як громадян України.

А тут ветеранські організації далеко неоднорідні … Скажу так, організація «Всеукраїнське об’єднання учасників АТО», яку я очолюю, створена ще взимку 2014 року. Ми активні учасники різних соціальних ініціатив із досвідом комунікації з іншими громадськими організаціями. В більшості своїй цей досвід є позитивним.

В той же час, приведу вам такі цифри. Згідно з обліком Мінюсту України, громадських організацій, які в своїй назві мають абревіатуру «АТО» чи «учасники бойових дій», існує від 500 до 800 одиниць. Низка організацій має відокремлені підрозділи, тому, якщо враховувати також і їх,  то цифра 500-800 має право на життя. Це дуже багато. Тому, логічно виникають питання до їх ефективності.

Тут треба задатися дуже простим питанням: для чого ці організації створювалися, яка їхня мета і яка результативність. Я не думаю, що навіть той, хто так чи інакше «вариться» у цій проблематиці, сяде і одразу назве бодай 20 організацій, які помітні, які на слуху, як то кажуть.

Багато цих організацій було створено в ході передвиборчого процесу в територіальні органи місцевого самоврядування в 2015 році. Часто – я не кажу про більшість – однак були непоодинокі випадки, коли, наприклад, місцеві органи влади, керівники якихось селищних рад, розуміючи власні сумнівні електоральні позиції, намагалися збільшити власну підтримку за рахунок хлопців з АТО. Шляхом створення штучних, як зараз модно казати, «фейкових» громадських організацій учасників АТО.

Наприклад, хлопцям пропонувався певний земельний ресурс, за них здійснювалася реєстрація юридичних аспектів, збирався актив з 10-15 людей, які ходили в формі, підтримували ініціативи місцевого лідера, який претендував на обрання на державну посаду. Таким чином, ці організації були із самої появи «кишеньковими». І розраховувати на їхню притомність в соціальних ініціативах і конкретних справах, якусь стабільність чи ефективність не доводиться.

Також не слід забувати, що низка організацій, насамперед, у 2014-2015 рр., створювалися спочатку для вирішення конкретних поточних, вкрай гострих на той момент питань для ветеранів. Наприклад, отримання статусу учасника бойових дій (УБД). Згодом вони побачили, що система еволюціонує, і ці критичні питання вже доволі непогано реалізовуються державними органами. Головними проблемними моментами, на яких фокусували увагу ці ветеранські організації (окрім статусу УБД) були такі: забезпечення земельними ділянками учасників АТО, соціальний захист учасників АТО, лікування, соціальна реабілітація учасників АТО.

 

Набуття статусу УБД як ключове проблемне питання добровольців у період 2014-2015 рр. Механізми вирішення

Мені неодноразово доводилося брати участь у вирішенні таких питань, коли чи то через Державну службу ветеранів війни та учасників АТО, чи то в судовому порядку, надавався статус учасників АТО, учасників бойових дій добровольцям, які не були в складі штатних підрозділів. Деякі процеси йшли дуже важко.

На сьогодні, можу стверджувати, напрацьована низка нормативно-розпорядчих актів і постанов Кабінету міністрів, що знімають гостроту цієї проблеми, вона не є тотальною в Україні. Важливо, що вже розроблено і впроваджено державний інструментарій для легалізувати статусу учасника бойових дій для добровольців, що воювали не у складі штатних підрозділів. Питання віддано на відкуп державним адміністраціям в областях, створено спеціальні комісії, колегіальні органи. Учасники АТО надають певний встановлений комплект документів, який підтверджує його участь в бойових діях. Так, системі поки не вистачає гнучкості, вона бюрократична. Але головне, що цей інструмент впроваджено в державі, і представникам громадських організацій вже не треба систематично бігати і  гупати в двері чиновників, їздити з мамами цих хлопців — бо не всі вони ходячі — і буквально «вигризати» у чиновників необхідні рішення.

Поодинокі важкі випадки, безумовно, трапляються, коли немає повного комплекту документів. Приміром, необхідний документ за підписом командиру тої військової частини, в яку інтегрувався добробат.  І де той хлопчина знайде офіцера, який вже звільнився в 2015 році, і після цього вже було три-чотири командири… Такі випадки розглядаються в індивідуальному порядку. Система не є досконалою, однак, повторюсь, треба визнати, що вона запрацювала.

В нас існує парламентський комітет з питань ветеранів війни та учасників АТО. Є державна служба з аналогічною назвою при Міністерстві соціальної політики. В нас працюють представники цієї служби, вони інтегровані в процеси обласних державних адміністрацій чи облрад. Не можу про всіх казати, але знаю, наприклад, що на Львівщині процеси довкола забезпечення потреб ветеранів організовані пристойно. Приємно дивує, що мене (я зараз здебільшого перебуваю у Києві) регулярно інформують з районної адміністрації м. Львова, завжди телефонують з органів соціального захисту. Це звичайно тішить. Сказати, що в нас все занедбано, і ветерани нікому не потрібні – це неправда. Є проблеми, зокрема, дублювання функцій. Тому є куди розвиватися. Рядом ветеранських організацій просувається ідея єдиного профільного Міністерства з питань ветеранів, яке буде займатися суто ветеранами АТО. Так зроблено, приміром, у США, низці країн ЄС. Цю концепцію можна і треба обговорювати, дивитись на прописані функції, повноваження… Розумієте, в нас питаннями ветеранів АТО займаються декілька державних органів. У тому числі різні органи адмініструють пільги ветеранів. Чому це все не передати в одні руки?

 

Ресоціалізація як комплексне вирішення проблем ветеранів

Ключова проблема, на мій погляд, це — ресоціалізація учасників АТО. Ми її відчуваємо, і скоро її глибину із новою силою відчує вся держава. Безумовно, актуальною залишається, приміром, проблема виділення земельних ділянок учасникам АТО. Взагалі більшість громадських організацій сьогодні стикнулися з питанням формування перспектив подальшого розвитку, щоб бути ефективними – на яких питаннях, проблемах фокусувати свою увагу. Я для себе на це питання відповів однозначно – це має бути ресоціалізація учасників АТО, залучення їх до важливих і корисних для соціуму проектів, а також забезпечення їх роботою.

Маю певний особистий досвід для таких категоричних суджень. Плюс мав нагоду вивчити іноземні практики, зокрема, мав відверті розмови, наприклад, з представниками США на Всеукраїнському форумі, який відбувся наприкінці минулого року в Києві. Форум мав назву «Соціальна роль бізнесу», проводився під егідою ОБСЄ, ООН і Управління координаторів проектів ОБСЄ в Україні. Спочатку я дуже скептично ставився до цієї події — «соціальна роль бізнесу», а тут я з проблемами учасників АТО… Я помилявся.

Наприклад, представники Всеамериканської ветеранської організації США привели дуже показові цифри і факти із того, з чим вони стикнулися в США. Дійсно важливою є психологічна реабілітація. Американці зараз визнають, що на рівні громадських організацій у нас не до кінця розуміються на цьому терміні. Це  суто медичний напрямок, і ним займатися на аматорських засадах неможливо. А методики фактично тільки народжуються. До того я неодноразово у пресі знаходив абсолютно дикі цифри статистики самогубств після В’єтнамської війни. Однак, на вказаному форумі, наші американські колеги відверто вказали, що питання психологічної реабілітації є дещо роздутою проблемою як в США, так і в Україні. І я був сильно здивований, що ми дійшли повного порозуміння, що кращої ресоціалізації, ніж забезпечення учасників бойових дій пристойною роботою немає – більшість проблем зникають самі по собі. До того ж треба відрізняти що стоїть під поняттями психологічна реабілітація і ресоцалізація. Вони за змістом відрізняються.

Уявіть собі, у США, як сказали наші колеги з США,  на сьогодні 6% населення – це ветерани різних війн і конфліктів. Однак мене вразила інша цифра: згідно з даними Міністерства економіки США, у них 9% нових бізнесів щороку запроваджуються саме ветеранами. Зазвичай, це креативні люди, які хочуть себе знайти, а держава їм сприяє в цьому. Звичайно, йдеться переважно про малий бізнес.

Ще, що мене здивувало – представники ветеранських організацій США відверто вказують, що уряд Сполучених штатів не в змозі в принципі задовольнити всіх соціальних потреб ветеранів війни…

Важливо міняти підходи і принципи роботи з реабілітацією і задоволенням потреб ветеранів. Україні треба наводити, цитую, мости з бізнесом, з органами місцевого самоврядування щодо квотування навчальних та робочих місць, навчальних програм, виробничих спеціальностей, курсів для учасників АТО, які їх мотивуватимуть на відкриття власного бізнесу, різних ініціатив, але в недержавному форматі.

Далі, американців не здивувала цифра у 500-800 ветеранських організацій в Україні, — у них, виявляється, як ми почули, їх близько 17000. Не всі з них мають державне фінансування, допомогу на громадську діяльність. У них є критерії оцінки ефективності громадських організацій. Це окрема тема для вивчення і адаптації такого досвіду під українські реалії. В США є і Міністерство з питань ветеранів війни, і Державний департамент, який займається саме ветеранами війни і ветеранськими громадськими організаціями, оцінюючи їхню ефективність, контролюючи використання державних коштів, реалізацію програм тощо. Далеко не кожна ветеранська громадська організація США може претендувати на гранти для своєї діяльності.

Щодо адаптації такого досвіду в Україні, то у нас дійсно відмінна ситуація порівняно зі США, і справа не лише в різниці економічних потенціалів, створених умов для бізнесу чи функціонуванні демократичних процедур. На війни, де брали участь США,  не йшли добровольці і не йшли люди за мобілізаціями, як було у нас (в них це було в роки Другої Світової Війни, частково у В’єтнамі). А низка сучасних воєнних конфліктів за участі США — це вже не були мобілізаційні процеси виклику військовослужбовців, які відривалися від тої спеціальності, якою вони займалися. В Україні же в АТО потрапили люди фактично усього спектру спеціальностей — з великих компаній, адвокати, судді, прокурори, люди доволі складних бізнесових напрямків, з системи комунікації, туристичного чи поліграфічного бізнесу, енергетики, робітничих спеціальностей, сфери послуг, будівельники. Це лише професії, з представниками яких я стикався особисто.

І ось ці люди повернулися до мирного життя, вони мають шалений бекграунд управління, в тому числі, державними установами, бізнесом, великими колективами людей і великими складними системними процесами. Де ті люди зараз? 60% цих людей, що повернулись з фронту (і це ще оптимістична цифра), не влаштовані у тих соціальних нішах, де вони могли би бути ефективні для суспільства.

Так, Законом України про зайнятість населення передбачається існування додаткових гарантій у сприянні працевлаштуванню учасників бойових дій. Однак де соціальні ліфти для такої категорії громадян, які мають хист і мають здібності для державного управління, для роботи в органах виконавчої влади, місцевого самоврядування, державних підприємств? Чому такі люди не мають квот за спеціальностями чи пріоритетів у відбірних процедурах (звичайно, за відповідності моральних та ділових якостей)?

Тому я вважаю, що держава може багато проблем довкола учасників АТО взагалі звести нанівець, якщо будуть впроваджені хоча б початкові соціальні ліфти до цієї категорії громадян. Ініціатива про впровадження квотного принципу при призначенні на державні посади в органах виконавчої влади, державних установах із обов’язковим включенням до їх вищого керівного складу та керівників середньої ланки учасників АТО, має підстави бути реалізованою. Звичайно, кандидат — ветеран АТО має відповідати загальним вимогам, що висуваються до конкретної посади.  Повірте, ці люди дуже мотивовані. В державі є дефіцит кваліфікованих кадрів, в тому числі, й управлінців. Чому не створити такі інструментарії, не включити соціальні ліфти, які існують в Ізраїлі, в США, в Великобританії, в інших країнах, які мають позитивний досвід. Я — саме за таку ідею. Це, між іншим, призведе й до еволюційної трансформації отих 500-800 ветеранських громадських організацій.

 

Виділення земельних ділянок, диференціація пенсій…

Ситуацію із виділенням земельних ділянок ветеранам АТО можна розцінювати як таку, що має доволі непогану позитивну динаміку. Але дивлячись за категоріями цільового призначення. Це тема для окремої професійної дискусії. Більшість ветеранських організацій наполягала на внесенні поправки в постанову Кабінету міністрів 413, якою регламентується виділення земельних ділянок до двох гектарів, так званих сільськогосподарських угідь під сільське господарство. (Уряд вніс відповідні правки. Як піде процес – будемо бачити). Наприклад, із землею під садівництво таких гострих проблем вже немає. Земля під будівництво – теж проблема, тому що в містах і в передмістях земельні ресурси виділяються в дуже обмеженій кількості. Наприклад, у Києві чи Львові отримати це неможливо.

Альтернативою земельним ділянкам під будівництво у містах може бути виділення квартир учасникам АТО. Наші побратими із громадської організації в Івано-Франківську організували такий пілотний проект: на кінець 2016-го року було вручено учасникам бойових дій 27 ключів від квартир. На кінець 2017 року було в сумі виділено, здається, 47 квартир. Все це без жодної копійки державних коштів. Така модель цілком робоча і в інших містах.

Що ж до грошового забезпечення військових — учасників АТО, то дійсно, воно свого часу було збільшено. І вітчутно. Але інфляційні процеси з’їли ту різницю. З пенсіями ж ветеранів АТО ситуація не просто складна, — вона кричуща. Ви ж чули за проблематику військових пенсіонерів. І це має пряме відношення до теми нашої сьогоднішньої розмови. Тому що на фронт пішло багато колишніх військових — на той час вже військових пенсіонерів. Приміром, коли я висловив бажання бути добровільно мобілізованим у травні 2014 року, я вже був пенсіонером також.

Здивую Вас, але то є правда — багато хто з моїх колег військових, також пенсіонерів (ще доволі «свіжих» чоловіків) казали мені — а навіщо воно тобі, то не наша війна і таке подібне. Багато хто відмовився з них йти служити за мобілізацією, бо посад не було відповідно до їхніх звань та рівня компетенції. Однак то є брехня. Це зараз в армії не можуть майора поставити на командира роти, а тоді такого не було, можна було у званні майора бути ротним чи, наприклад, очолити підполковнику одну з батальйонних служб. Бо фахівців таких катастрофічно не вистачало. У мене й сотень таких як я «корона не впала з голови», треба було — ми пішли. Ну і що, що в мене вища військова освіта, а  її рівень дозволяв мені претендувати на вищу посаду? Повна маячня. Тоді ми не думали на яку «посаду впасти». Бо йшли абсолютно не за тим. Було важко, то не було регулярним військом. Люди різні приходили…

Так от, не думаю, що перерахунок військових пенсій не має враховувати — чи відгукнувся такий військовий пенсіонер, якого годувала ці всі роки Незалежна Україна, на заклик Держави підтримати її у лиху годину. «Уравніловка» тут не припустима. Між іншим, перспектива перерахунку пенсій ветеранам військової служби, які будучи пенсіонерами, пішли на фронт, стала б відмінним стимулюючим фактором повернення цінних кадрів у ЗС.

 

Про відсутність професійних оцінок загроз криміналізації ветеранів

Проблема в тому, що в Україні такими замірами професійно поки ніхто не займається. Я вам зараз надам одну статистику, ви прочитаєте десь іншу від якогось політика, чи почуєте з екрану телевізора, — все це буде висмоктано із пальця, і все це треба ставити під сумнів. Тому я не маю морального права і можливості фахово оцінювати цей аспект. З мого боку це було би проявом неповаги до людей.

Має бути фаховий уповноважений легітимний орган, який зробить ці заміри, принаймні виведе якусь цифру, і ми зможемо робити якісь висновки. Звичайно, є підрозділи, на які бойове навантаження було сильнішим за інші. Хтось більше року не мав ротацій. Далеко не всі добровольчі батальйони брали активну участь у бойових діях,  а, приміром, «Айдар», «Азов» чи «ДУК ПС» в 2014-2015 рр. з боїв не вилазили. Теж стосується і бойових бригад ЗСУ чи підрозділів Нацгвардії. Ясно, що там більше було втрат, поранених, а їхні ветерани можуть мати більше психологічних проблем у мирному житті. Це лінійна логіка, однак вона далеко не завжди працює, і її недостатньо для серйозних висновків. Фахові дослідження мають охоплювати зрізи різних груп — соціальних, вікових і т.п. Тут критеріїв дуже багато має бути.

Є, безумовно, загроза криміналізації учасників АТО, ми завжди на це вказували. Ситуація наразі не виглядає критично, щоб робити узагальнення. Однак кожен конкретний випадок – це, як правило, наслідок ситуації, коли людина не має постійної роботи, не зрозуміло, чим займається. А різні «спритники» бачать це діло. Як розвиток ситуації – загроза появи «кишенькових армій». Утворюються підготовлені групи, які мають певне фінансування, які утримуються певними зацікавленими людьми для того, щоб а) утримувати свій бізнес, б) «віджимати» чужий бізнес, проводити певні незаконні акції довкола, наприклад, будівельних майданчиків за дуже щедрі винагороди. Згадаймо, приміром, ще «бурштиновий бізнес»… Я не буду тут називати прізвищ. Важливо, що про це знають органи військової контррозвідки, СБУ, поліції, — вони володіють конкретною інформацією.

… «Добробати розвернуться на Київ і знесуть цей режим» є блакитною мрією Кремля і одним із сталих трендів російської пропаганди… Наскільки актуальною виглядає ця загроза (а це, безумовно, загроза), що колишні військові акумулюють свій потенціал і спрямують його проти влади? Ми тут знову ризикуємо скотитися у спрощення, дискутуючи на такі нетривіальні теми. Безумовно, у нинішньої влади є проблеми з тим, що вона робить, провокуючи суспільство. Так само як із тим, чого вона не робить ефективно. Насамперед, що стосується впровадження реформ, боротьби з корупцією. Всі ці проблеми добре відомі, і громадський сектор тисне на ці больові точки досить істотно. У цьому тиску, я поки би не виділяв ветеранів АТО в окремий сегмент або як окремий виклик. Бо я не бачу на сьогодні консолідуючої всі ці рухи особистості, яка б користувалася безумовним моральним авторитетом у суспільстві.

Дивіться, досі йде протест, очолюваний Михайлом Саакашвілі. Попри присутність там учасників АТО (більшість присутніх там його підтримувала чи підтримує досить щиро), далеко не всі, а точніше, переважна більшість ветеранів залишились байдужими до даної акції. Про масовий характер тут не йдеться навіть у першому наближенні. А серед колишніх солдатів представлені різні, якщо не всі, соціальні прошарки населення. З багатьма ветеранами, яких намагалися підтягнути на цю акцію, я спілкувався безпосередньо. І отримував відповіді «Я не піду, тому що їм не вірю»… Про що це говорить? В тому числі, про те, що свідомість ветеранів зазнала трансформації; зараз людей, що пройшли фронт, обдурити вже важко. І це, безумовно, позитивна ознака.

В той же час я би не радив владі зловживати свідомістю ветеранів війни на сході України. У різних суспільствах, де існує підвищена протестна ситуація, також існує підвищена ймовірність події, яку зараз модно називати «чорний лебідь». Ми хоча б факультативно, але вже на власному досвіді, розуміємо про що йдеться — подію, яку неможливо спрогнозувати, однак яка точно викличе незворотні процеси… І цього я, як притомний громадянин цієї країни, звичайно, побоююся. Спровокувати людей на вираз соціального гніву може що завгодно, а гасла і прапори згодом знайдуться обов’язково. Ситуативна соціальна напруга перенесеться на учасників АТО, яких в державі вже близько 300 тисяч. А це, погодьтесь, сила. Тому я би з нею не «бавився», особливо з тими, хто в більшості своїй пройшли справжню війну. До проблем цих людей необхідно ставитись системно, в плані їх вирішення діяти на упередження, а не бити по хвостах і реагувати, коли вже лунають гасла «Ганьба!» і тому подібне… Такий підхід — згубний: певні сили можуть відчути, що влада може «прогинатися» і на цьому грати чи спекулювати. У відповідь у влади починає викликати відразу соціальна активність громадських організацій учасників АТО в принципі. Це аксіоматично.

І тут знову не має бути узагальнень. Як голова однієї з громадських організацій ветеранів АТО відверто вам скажу, що деякі форми протесту «колег» у мене викликають відразу. Приміром, не вважаю прийнятним перекривання доріг, ніколи не зрозумію і не підтримаю тих, хто жбурляє каміння у поліцейського чи солдата Національної Гвардії…

На структури, що складаються з реальних колишніх бійців і переймаються дійсно проблемами ветеранів, агресорові впливати – прямо чи опосередковано – досить важко. Інша річ – незрозумілі чи фейкові структури, створені під конкретні проекти – політичні і не лише… Не можу давати фахову відповідь, однак не виключаю, що згаданий вами фактор має місце. А далі давайте розмірковувати разом.

Приміром, часто виникають сумніви щодо утримання певних громадських організацій, які мають у своїй назві поняття «учасники АТО». На згаданому на початку нашої розмови міжнародному форумі один із американських громадських діячів зауважив, що громадська організація не може бути ефективною в принципі, якщо вона не заробляє кошти чи не отримує їх у вигляді внесків, грантів.

Якщо ми говоримо про громадську організацію як інструмент для вирішення соціальних питань, вона повинна мати певне приміщення з елементарним офісним обладнанням і якимись операційними коштами для проведення тих чи інших акцій. Дехто подає проекти, наприклад, в Міністерство соцполітики через Державну службу ветеранів АТО і учасників війни. Однак щонайменше 90% організацій не бажають брати кошти у держави, і я їх розумію. Там візьмеш десять гривень, а на звітність витратиш сто. Я це добре знаю, з власного бізнес досвіду. Система звітності – надто бюрократична.

Тепер дивіться, є такі організації, які не беруть державні кошти. Плюс, ми точно знаємо, що вони не беруть й грантові кошти — не беруть тому, що вони не вміють цього робити, правильно формувати проекти, подавати заявки, видно, що це їм і не потрібно. Але вони мають шалену присутність в мас-медійному просторі, поїздки, соціальні проекти… Постає логічне запитання, звідки гроші. Я не знаю, звідки вони, однак, я добре знаю, що «добрих самаритян» зараз вже дуже мало — в тисячі разів стало менше, ніж було раніше. Багато людей на сьогодні сильно постраждали в фінансовому плані. Ті люди, які раніше нам допомагали і мали для цього можливість, зараз не можуть цього робити. Ми не ображаємося на них, розуміючи поточну ситуацію в країні.

Тому походження грошей для громадських організацій – питання не тривіальне. І я розумію, що передумови для зовнішніх впливів і згаданих у вашому запитанні ризиків існують. Тут вже питання до відповідних органів. Окрім невідомого походження коштів, як правило, такі організації досить швидко «паляться» під час власних акцій із корисними для агресора гаслами та іншими проявами…

На завершення хочу повернувся до необхідності випереджувальних дій влади у вирішенні проблем ветеранів – побудові соціальних ліфтів, ресоціалізації, забезпеченні роботою. Це найкращий спосіб, щоб люди відчули себе почутими. І, головне, що це вже у зародковому стані знищить передумови для втягування ветеранів у сумнівні, кримінальні чи напівкримінальні структури, потрапляння під вплив 5-ї колони тощо.

Якщо держава рухатиметься в цьому напрямку, тут ми готові об’єднатися у своїх діях з будь-якою державною інституцією — Міністерством соціальної політики чи новим Міністерством з питань ветеранів АТО. І я впевнений, що саме такі ініціативи підтримають всі притомні ветеранські організації.

Андрій Кушнір,

голова громадської організації «Всеукраїнське об’єднання учасників АТО», секретар експертної ради при уповноваженому ВР з прав людини