ПОГЛЯД НА МОЖЛИВУ НОВУ КАДРОВУ ПОЛІТИКУ ДЛЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Кадри вирішують все. Ніби то всі чули цей вислів, всі його знають, і ніби визнають вірним. Але здається, кожен його розуміє по своєму. Сутність його проста – попереду воза ставиться мета, якої треба досягти, а вже сам віз збирається з необхідних кадрів. Відповідні кадри підбираються під конкретну мету – ось квінтесенція будь якої раціональної позитивної кадрової політики в будь якій організації. В тому числі так має бути і в армії. А чи є так насправді в Збройних Силах України? Чесно визнаємо – ні.

За мирного часу українська армія імовірного противника не мала, реально до війни не готувалась. Метою її існування була імітація бурхливої діяльності та формування стійких кланових структур для розпилювання тих бюджетних струмочків, які до неї затікали. Рушійною силою армійських соціальних ліфтів були внутрішньо кланові (середній командний рівень) та зовнішньо кланові (політичні, вищий командний рівень) зв’язки. Військовий професіоналізм був абсолютно знецінений. Набуті офіцерами й генералами знання, вміння, навички реально не цікавили нікого. Кадрова політика в українській армії мирного часу закономірно переконфігурувалась під неприглядну головну мету її існування. Її ознаками стала:

  • максимальна формалізація процесу кадрового просування складними процедурами, якими більш сильні і стійкі клани, що вже склалися, контролювали виникнення і розвиток нових конкуруючих кланів;
  • вирішальна роль в ключових кадрових питаннях волюнтаристського рішення командної вертикалі, за рахунок чого військові клани оперативно вирішували свої питання і проблеми.

Одним з ключових наслідків такої кадрової політики стала надзвичайно закостеніла негнучка кадрова систему ЗСУ. До вирішення будь яких часткових проблем, бойових і не бойових, вона намагалася підходити у сформованому й зцементованому за зовсім іншими критеріями кадровому складі. І всі закономірні при цьому невдачі завжди намагалася списати на фактори непереборної сили, а не на свою кадрову неміч.

З такою кадровою політикою і сформованими нею слабкими професійними кадрами, особливо в вищому (військово політичному) ешелоні, українська армія вступила в 2014 році в Російсько-Українську у війну. Не в останню чергу її наслідками стали втрата Криму та військові поразки 2014 – 2015 років.

Під тиском об’єктивних непереборних обставин і потреб бойової обстановки, кадри і (неформальна) кадрова політика у військовій ланці (рота, батальйон, полк, бригада) почали стрімко мінятися. Її головними рушійними силами стали РЕАЛЬНІ професійні, організаційні і вольові якості командирів і начальників, які НЕОБХІДНІ в бойовій обстановці і в бою. Тим чи іншим неформальним чи цілком легальним шляхом нездатні командирські і начальницькі кадри витіснялися з низової військової ланки, та замінялися реально спроможними, які часто виконували командирські функції на неформальних началах (здатні сержанти працювали за командирів рот, лейтенанти – капітани за командирів батальйонів і т. д., а формальні командири в кращому випадку сиділи в ролі бійців в окопах, в гіршому – самоусувалися в пиятиці, на «больничку» та іншими шляхами).

Але, на жаль, таких же тотальних кадрових змін в середній і вищій командній ланці армії не відбулося. Головною причиною цього став тиск зверху політичного апарату держави, який був зацікавлений у збереженні контролю за ЗСУ через стару кланову систему зв’язків. Консервації старих нездатних генеральських і офіцерських кадрів середнього та вищого командного ешелону також посприяв досить короткий за часом період військових невдач, який не дозволив багатьом з них в повній мірі проявити свою дурість, а провали інших — замовчати, забалакати та списати на «несистемність», «неготовність», «і у Наполеона було своє Ватерлоо» тощо.

Само собою, старі довоєнні генеральські кадри настояли на збереженні старої ж довоєнної кадрової політики в ЗСУ, за допомогою якої вони відбулись, досягли свого положення й продовжують його утримувати. Зі зниженням інтенсивності бойових дій на фронті під тиском діючої кадрової політики в низову військову ланку в певній мірі були повернуті нездатні командирські й начальницькі кадри.

Стара політична система української держави консервує вищий командний склад армії. Стара армійська верхівка консервує вигідну для себе стару кадрову політику. Інтенсивні бойові дії на фронті припинилися, і тиск знизу, з військової ланки на середню й вищу командні ланки ослаб або й припинився. Знову встановився баланс, в якому егоїстичний інтерес збереження стійкості політичних і військових кланів переважає інтерес забезпечення обороноздатності держави та необхідної боєздатності збройних сил.

Кадрова політика в армії – це все одно, що питання відношення до влади в політичній системі держави. Інша, нова кадрова політика – це означає автоматично інша, нова армія. Бо інші принципи кадрової політики в армії, що: 1) виходять з суспільно корисної мети забезпечення максимальної боєздатності, 2) дотримуються твердо і послідовно – неодмінно й автоматично змінять конфігурацію кадрового складу армії зверху донизу під свої вимоги.

Що можливо удосконалити в рамках сучасної діючої кадрової політики в ЗСУ? Принципово — нічого.

Знову таким самим волюнтаристським чином вибрати нові персональні прізвища та одним махом замінити на них старі кадри вищого, середнього ешелону? Це можливо, якщо Верховний Головнокомандувач ЗСУ з якоїсь причини переорієнтується на нову, більш суспільно корисну мету існування нашої армії, а саме – забезпечення її максимальної боєздатності. До цього часу старі армійські кадри його задовольняли, бо цілком відповідають тим критично важливим функціям, яких він від них очікує. А саме – абсолютній персональній вірності і повному контролю за армійською масою. А боєздатність? Ну чимось потрібно жертвувати… Але якщо навіть уявити неможливе, і якщо це станеться, то чи буде це дійсно новою кадровою політикою? Напевне ні. Всі зміни відбудуться в рамках старої політики волюнтаристських рішень, які лише похитнуть старі армійські клани і на їх місце поставлять інші. Нові «кадри» все одно весь час будуть пам’ятати — хто, як і за що їх призначив. І рано чи пізно обов’язково підуть шляхом попередників, створюючи й цементуючи власні стійкі армійські клани та придушуючи інших, з тої чи іншої причини «неугодних». Існуюча система їх зламає, пережує й виплюне.

Можливо, в рамках нової кадрової політики на командні посади призначати тільки учасників АТО, офіцерів з бойовим досвідом? Так зараз в нашій армії куди не плюнь, попадеш в учасника АТО з бойовим досвідом. Трактування понять дуже широкі, під участь в АТО і бойовий досвід можна підставити кого і що завгодно. Всі необхідні для волюнтаристсько-кланового кадрового просування особи давно вже обзавелися в біографії реальними чи не дуже епізодами, які можливо трактувати як бойовий досвід. Це буде не нова кадрова політика, а чергова її імітація.

Ставити на перший план фізичні кондиції, знання англійської мови (пріснозвісні стандарти НАТО), професійні знання, показані в академічних класах? Це буде класичний підхід невоюючої армії. Скільки таких офіцерів — фізично підтягнутих, з гарними оцінками в дипломах, з англійською «від зубів» — не спроміглися проявити себе в умовах реальних бойових дій на Східному фронті? Ключові для бойового командира вольові й психологічні (взаємодії з бойовим колективом) якості в тестовому режимі виявити практично неможливо. Тестовий підхід буде штампувати переважно парадно-показових, а не бойових офіцерів.

Можливо, все поставити на конкурсне змагання? Саму ідею дискредитує організація конкурсного відбору самою системою, вище керівництво якої не зацікавлене у втраті волюнтаристського контролю за кадровою політикою. Тому для них завжди є можливість вихолостити правила, процедури й результати конкурсу. Я сам особисто бачив, брав участь, і навіть вигравав кадрові конкурсні відбори, в яких конечний результат був визначений ще до їх початку. Система сама себе не спроможна змінити – це закон природи непереборної сили. Тому будь які конкурсні відбори, організовані нею і всередині неї, будуть вихолощені й поставлені на обслуговування її інтересів.

З якого боку не глянь, стара армійська кадрова система, як її не підкрашуй, для реально воюючої армії, або для такої, що готується до серйозної війни, нежиттєздатна. Те, що стара кадрова система була збережена в українській армії, на четвертий рік війни чинить на неї найбільш руйнівний вплив. Офіцери, сержанти і солдати з реальним бойовим досвідом нею не цінуються, не утримуються, і навіть відверто відштовхуються. Волюнтаризм і особиста емпатія продовжують правити бал в системі кадрового відбору.

Віктор Покуса,

автор відкритого звернення до військово-політичного керівництва України,

полковник запасу

Повну версію аналізу можна прочитати у випуску бюлетеня «Виклики і Ризики», №17_2017 

Комментарии