АГЕНТУРА ВПЛИВУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДОСЯГНЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ. Частина 2

Протягом багатьох років маніпулювання масовою свідомістю стало важливим елементом доктрини радянської розвідки. Особливо це проявилось у 1988-1991 рр., коли Кремль почав відходити від концепції досягнення військової переваги до більш широкого використання політичних методів. Таким чином, зростала роль агентури впливу.

Можна припустити, що ситуація на сьогоднішній день не змінилася. Як слушно зауважив колишній офіцер КДБ Віктор Шеймов, вивезений у 1980 р. співробітниками  ЦРУ до США, «комунізм — це не просто ідеологія. Це також спосіб мислення, який все ще ідеально працює».

Агентура впливу залучається до співробітництва не стільки для можливості отримання секретних документів чи збору конфіденційної інформації, скільки для розповсюдження відповідним чином препарованих повідомлень та оцінок. Однак процес вербування цієї категорії агентів мало чим відрізняється від залучення іншої агентури. Кандидатів вибирають серед інтелектуальних, амбітних та необтяжених моральними принципами людей, готових робити кар’єру за будь-яку ціну. У середовищі англомовних спецслужб існує абревіатура MICE (миша). Вона походить від слів «money» (гроші), «ideology» (ідеологія), «compromise» (компрометація) та «ego» (людське «Я»). Це — чотири найважливіші основи, які використовуються при вербуванні агента.

Майже подібний перелік функціонував й у радянській розвідці. Колишній резидент НКВС СРСР в Іспанії (у 1938 р. втік на Захід) Олександр Орлов був автором посібника для слухачів курсів оперативних співробітників, у якому він зазначив наступні основи:

політичні погляди;

корисливі мотиви (гроші, кар’єра або інші особисті блага);

симпатії або навіть закоханість об’єкта у вербувальника;

смак до пригод і емоційно наповненого життя;

бажання приховати скоєні злочини та уникнути відповідальності;

сексуальні збочення та схильності, які  у суспільстві розглядаються як негідні.

Хоча керівник радянської розвідки у 1930-і роки Михайло Тріліссер, стверджував, що «шантаж є вершиною майстерності здобування розвідувального матеріалу», з точки зору співробітника, який вербує агента, а потім працює з ним, краще використовувати підвищену самооцінку об’єкта, його прагнення до визнання і нереалізовані амбіції, підтримуючи їх належною фінансовою «ін’єкцією». Якщо об’єкт вербовки має якісь збочення або хоче приховати минулі гріхи, то успіх майже забезпечений. Олександр Орлов у своєму посібнику наголошував, що хорошим середовищем для вербовки є спільнота гомосексуалістів, оскільки до неї належать впливові люди, і вони є надзвичайно обачними.

Ще сто років тому, крім матеріальних благ, агентів впливу приваблювало отримання аристократичного титулу. Спецслужби СРСР «заманювали» кандидатів на вербовку перспективами входження до числа міжнародної номенклатури, тоді як сучасна російська розвідка, схиляючи когось до співпраці, крім фінансової вигоди, обіцяє допомогу в отриманні престижних премій і нагород та доступі до «міжнародних салонів». Практика свідчить, що сприйнятливість до фінансових стимулів не залежить від позиції особи, яку вербують, у державній або соціальній ієрархії. Зазвичай відрізняється лише розмір грошової винагороди. Стосовно осіб, які обіймають дуже високі посади, найчастіше формою заохочення є не стільки гроші, скільки сприяння у реалізації політичних амбіцій чи особистих устремлінь.

Прикладом такого сприяння на найвищому рівні у рамках Варшавського договору служить конфіденційна зустріч Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва з 1-м секретарем ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) Еріхом Хонеккером та Генеральним секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини Густавом Гусаком 16 травня 1981 р. Говорячи про події в Польщі, лідер НДР схвально відгукнувся про 1-го секретаря Варшавського комітету Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Станіслава Коцьолка, який, на його думку, був «чесним комуністом, реалістично оцінював ситуацію в країні і виявляв інтернаціональний підхід». Потім Еріх Хонеккер ще кілька разів хвалив цього польського діяча. Зрештою, при обговоренні питання, «хто може взяти на себе штурвал влади в ПНР», керівник СЄПН відразу назвав кілька прізвищ, серед яких було й прізвище Станіслава Коцьолка.

Операції з використанням агентури впливу відносяться до заходів стратегічного рівня і розраховані на роки або навіть на десятиліття, оскільки формування колективної свідомості суспільства іноді вимагає вимирання цілого покоління. Ефективність агентури впливу значною мірою залежить від її позицій у суспільстві та надійності. Відповідне просування агента в ієрархії та зміцнення його авторитету вимагає багато часу. Тому вербувальники  найчастіше працюють в університетах, які традиційно є місцем «зіткнення» ідей та революційних концепцій перебудови світу. Крайні погляди, які там висловлюються, порівняно легко проникають у школи, наукові середовища і навіть церковні кола. Прикладом може бути «теологія визволення» — довгострокова публіцистична діяльність англіканського єпископа Мервіна Стоквуда. Він друкувався у комуністичній газеті «Morning Star», а у своїй книзі «Хрест і серп» виступав за експропріацію землевласників, засуджував приватну власність на засоби виробництва і погоджувався з теорією Леніна про те, що рано чи пізно всі народи будуватимуть соціалізм.

У Великій Британії цей єпископ не був самотнім. Головний редактор журналу «New Statesman» протягом 1930-1960 рр. Кінгслі Мартін не дозволив опублікувати жодної критичної статті на адресу політики Сталіна. Довголітній головний редактор  впливового лівого видання «Tribune» Майкл Фут отримав значні суми готівкою від радянської розвідки. Після викриття він заявив, що на свій журнал взяв би гроші й від диявола. Майкл Фут, який у 1980-1983 рр. очолював Лейбористську партію, розглядався у Москві як прем’єр-міністр Британської Народної Республіки після планованого повалення монархії.

У другій половині минулого століття найважливішим агентом впливу СРСР на американському напрямку, безумовно, був Філіп Ейджі. Озлоблений тим, що його звільнили з ЦРУ за пияцтво та фінансові скандали, колишній розвідник ініціативно встановив у 1973 р. контакт з резидентурою КДБ у Мексиці. Він запропонував так багато інформації про ЦРУ, що місцевий резидент прийняв його за провокатора і вигнав з приміщення посольства. Тоді Філіп Ейджі звернувся до Головного управління розвідки (ГУР) Куби, де йому повірили. Отриманою інформацією, яка виявилась дуже цінною, кубинці поділилися з радянськими колегами. Тодішній начальник Управління зовнішньої контррозвідки ПГУ КДБ Олег Калугін пригадував, що коли він читав «одкровення» ображеного на своїх роботодавців співробітника ЦРУ, то проклинав на чому світ стоїть тих офіцерів, які проґавили такий «клад».

Філіп Ейджі був справжнім пропагандистським кладом. У 1975 р. він опублікував книгу мемуарів під назвою «Всередині компанії: щоденник ЦРУ», в якій розкрив дані на майже 250 кадрових співробітників та агентів розвідки, зазначивши, що «ЦРУ та організації, які воно підтримувало, знищили життя або спричинили смерть мільйонів людей у всьому світі». Філіп Ейджі не приховував того, що написав свої спогади за допомогою кубинської спецслужби, а під час роботи над ними контактував і з КДБ. Книга, написана в Лондоні, стала бестселером, і тижневик «Economist» рекомендував її прочитати. На радість Москви британська влада вирішила вислати автора з країни, що спричинило лавину петицій, демонстрацій та мітингів протестів, організованих (не без підказки резидентури КДБ) лівими політичними силами. Одночасно КДБ організував широку кампанію підтримки Філіпа Ейджі в Італії, Франції, Іспанії, Португалії, Нідерландах, Фінляндії, Норвегії та Мексиці.

У 1978 р. Філіп Ейджі, у співпраці з ГУР Куби та КДБ, почав видавати інформаційний бюлетень «Таємні операції», метою якого було демаскування діяльності та персоналу ЦРУ. Перший випуск розповсюдили під час ХІ Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Гавані. Крім того, Філіп Ейджі презентував свою нову книгу «Брудна робота: ЦРУ у Західній Європі», в якій він розкрив імена та біографічні дані на майже 700 співробітників цієї розвідслужби. Всього ж Філіп Ейджі оприлюднив інформацію стосовно близько 2000 співробітників ЦРУ, що, за висновком Комітету у справах розвідки Сенату США, дуже негативно вплинуло на настрої громадян іноземних країн. На початку 1980-х рр. «одкровення» Філіпа Ейджі втратили актуальність, і він перестав бути фаворитом європейських лівих салонів. Трохи пізніше про нього також забули і в Латинській Америці, де він якийсь час був кумиром лівої молоді.

У Франції важливим радянським агентом впливу був П’єр-Шарль Пате, син відомого кінопродюсера. Він був завербований в 1959 р. і отримав псевдонім «Печерін», пізніше змінений на «Масон». У 1961 р.  П’єр-Шарль Пате заснував прес-агентство «Центр наукової, економічної та політичної інформації». До 1967 р. КДБ платив йому 6000 франків щомісяця на видання бюлетеня, який розповсюджувався шляхом передплати, та безкоштовно надсилався впливовим представникам політичних, економічних та медійних кіл. У цьому бюлетені П’єр-Шарль Пате, відповідно до отриманих рекомендацій, делікатно представляв політичну лінію Кремля. У 1976 р., за фінансової підтримки КДБ, він почав видавати двотижневик «Синтез», присвячений міжнародним відносинам, військовим, науковим і економічним проблемам. Невеликий за обсягом (8 аркушів) бюлетень зазвичай містив від 3 до 5 статей і поширювався шляхом передплати. На піку популярності він мав майже 500 передплатників: 139 сенаторів, 299 депутатів, 41 журналіст, 14 послів і лише 7 приватних осіб. За посередництвом агента впливу та його видань, КДБ вдавалося доводити зміст інспірованих Москвою матеріалів до 70 % членів Національних зборів і 47 % членів Сенату. До цього треба додати діяльність П’єр-Шарля Пате у столичних політичних салонах, двері яких завжди були відкриті для сина корифея французького кінематографа та родича міністрів і президента автоконцерну «Рено». Недарма П’єр-Шарль Пате отримав мільйон франків від КДБ. Затримали його на гарячому 5 липня 1979 р. під час передачі чергового «гонорару» та інструкцій від офіцера паризької резидентури Ігоря Сахаровського (сина колишнього начальника ПГУ КДБ). За радянським «дипломатом» вела спостереження місцева контррозвідка, але зовсім в іншій справі. Ігор Сахаровський, не виявивши нічого підозрілого, вийшов на місце явки з агентом і привів туди небажаний «хвіст».

В архівах російської розвідки зберігається агентурна справа впливового журналіста під псевдонімом «Андре», який мав доступ до французького президента, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ. Паризька резидентура доповідала, що через нього до провідних політиків доводиться «тенденційна інформація», розрахована на погіршення відносин між Парижем і Вашингтоном. Довголітнім радянським агентом впливу у Франції був журналіст під псевдонімом «Брок». Завербований ще у 1946 р., він служив Москві багато років. За цей час у нього змінилося понад десять кураторів з резидентури. У середині 1970-х рр. КДБ виплачував цьому агенту 100 тисяч франків на рік.

Високопоставленим, хоча й нетиповим агентом впливу у ФРН був Гюнтер Гійом. Нетиповим, тому що він був кадровим офіцером східнонімецької розвідки, якому вдалося стати довіреним секретарем і правою рукою канцлера Віллі Брандта. Гюнтер Гійом працював у двох напрямках. З одного боку, він передавав до «Штазі» секретні документи (які потім потрапляли до КДБ), з іншого, — давав поради главі уряду, згідно з рекомендаціями Східного Берліна та Москви.

Аналогічну роль відігравав у Норвегії впливовий політик Партії праці та прес-секретар МЗС Арне Трехольт, заарештований у 1984 р. Він був завербований у 1960-х рр., і у КДБ терпляче чекали, коли агент підніметься кар’єрною драбиною. Арне Трехольт тактично підтримував людей, які проголошували прорадянські погляди, особливо у дебатах щодо пропозиції Москви створити у Скандинавії зону, вільну від ядерної зброї.

Агентом Служби «А» у Данії був фотограф Джейкоб Хольдт, який спеціалізувався на негативному висвітленні життя у США. На його альбом «American Pictures», що містив сотні фотографій, зроблених в американських міських нетрях, звернули увагу в СРСР. Іноземця залучив до співробітництва резидент КДБ у Копенгагені Микола Грібін (майбутній начальник Академії зовнішньої розвідки РФ), а згаданий альбом радянська розвідка через свої можливості пропагувала по всій Європі[15]. Операцію з альбомом датського фотографа у КДБ оцінили як значний успіх, про що навіть надіслали спеціальне повідомлення для Політбюро ЦК КПРС.

Іншим дуже ефективним агентом впливу, який діяв у Данії, був Йорген Драгсдаль, авторитетний коментатор з питань безпеки та міжнародних відносин. Він друкувався у журналі «Information» з невеликим тиражем, але  впливовому серед представників датської влади. Йоргена Драгсдаля завербував Станіслав Чеботок з копенгагенської резидентури розвідки у середині 1970-х рр. В обмін на гонорари КДБ, журналіст «облачав» у слова та аргументи отримані від свого куратора тези, які відповідали поточним політичним інтересам Москви. За оцінками Олега Гордієвського, Йорген Драгсдаль мав талант і, крім того, володів цікавою інформацією. Його статті не були примітивною пропагандистською нісенітницею, а читачі не були в стані зрозуміти, що за деякими текстами стоїть КДБ.

У Японії радянськими агентами впливу були головний редактор консервативної газети «Sankei Shinbun» та кілька провідних політиків Соціалістичної партії. Їх розшифрував співробітник токійської резидентури майор КДБ Станіслав Левченко, який у 1979 р. втік до США, «вибравши свободу»[19].

Оцінювати результативність агентури впливу дуже складно. За словами Олега Гордієвського, резидентури КДБ часто «приписували» свою причетність до майже кожної критики на адресу США, яка з’являлась у західноєвропейських ЗМІ. Коментуючи діяльність агентів впливу під час наради керівних співробітників КДБ у лютому 1984 р., тодішній начальник ПГУ Володимир Крючков обмежився обережним твердженням, що «виконано значну роботу» проти «мілітаристських планів американської адміністрації».

Більш високі оцінки радянським «активним заходам» давали західні політики. Спонсорована КДБ кампанія пацифістів, націлена проти США і НАТО, президент Франції Франсуа Міттеран охарактеризував як «ракети – на Сході, але мирні протести на Заході». Проте ця успішна кампанія стала «лебединою піснею» Служби «А» ПГУ: наприкінці 1980-х рр. західні контррозвідки та ЗМІ все ефективніше демаскували радянські маніпуляції, а міжнародні організації, створені Москвою, швидко втратили довіру. У 1989 р. Всесвітня рада миру змушена була визнати, що 90 % її бюджету надходить від СРСР. Наступного року Володимир Крючков, який вже став Головою КДБ, безпорадно визнав в одному зі службових наказів, що резидентури розвідки у країнах Заходу мають дуже обмежений доступ до ЗМІ.

Виявити агента впливу настільки ж важко, як і оцінити його ефективність. До інформації про цю категорію агентури має доступ дуже обмежене коло осіб у розвідці, а їхня діяльність ґрунтується на тотальній секретності. Робота з такими агентами, особливо тими, хто обіймає високі посади в політичній ієрархії, найчастіше проводиться усно, без документування. В оперативних матеріалах під одним псевдонімом може проходити ціла група людей або організація. Установочні дані на агента впливу сюди не вносяться. За таких умов агентура впливу найчастіше може бути деконспірована лише офіцерами розвідки, які зрадили і перейшли на бік противника. У ПГУ КДБ говорилося, що кожен великий розвідувальний успіх веде до поразки.

Високий рівень засекреченості агентів впливу робить практично неможливим доведення у суді факту їх роботи на іноземну державу. Одним із принципів демократії є право висловлювати власні погляди. Агент впливу не викрадає таємних документів із сейфів, і його майже неможливо зловити на гарячому. Найчастіше він особисто не контактує зі своїм куратором і не отримує від нього інструкцій, завдань або винагороди. Агент не бере участі у тайникових операціях, не залишає мікрофільмів та інших розвідувальних матеріалів. Він офіційно ходить на відкриті семінари або наукові конференції, читає лекції в університетах, іноземні видавництва друкують його книги. Агент впливу відкрито зустрічається з політиками, людьми зі світу економіки і науки. Зібрані «враження», доповнені «власними думками», публікуються у ЗМІ, поширюються в «політичних салонах», або під час зустрічей з керівниками власної країни. Формально він не робить нічого незаконного. Тому П’єр-Шарль Пате залишається єдиним засудженим агентом впливу. Інші, наприклад, Гюнтер Гійом чи Арне Трехольт, були притягнені до кримінальної відповідальності, оскільки паралельно займалися «класичною» розвідувальною діяльністю.

Крім того, агент впливу діє опосередковано (це не він приймає рішення, а політик, якому він радить). Тому такого агента важко викрити та нейтралізувати, натомість його роботодавцям відносно легко організувати його захист через петиції, парламентські запити, висловлення підтримки з боку відомих діячів чи ЗМІ під гаслом «Захистити визнаного авторитета від дискримінації!». І якщо «медіа-галас» не принесе очікуваних результатів, можна організувати демонстрацію протесту, учасники якої з радістю будуть викрикувати вимоги, «підсунуті» іншими агентами впливу. Кількість та структура комбінації, в основному, залежить від ступеня наївності суспільства, на яке намагаються впливати розвідувальні служби через свою агентуру.

Однак існують межі такого впливу на суспільну свідомість. На рівні держави її від деструктивних зовнішніх дій має захищати контррозвідка. Проблема полягає в тому, що контррозвідувальні служби традиційно націлені на боротьбу з «класичною» розвідкою, а не на нейтралізацію  спроб контролю з боку противника над громадською думкою своєї країни. Додатковою складністю є делікатність ситуації. Ігнорування агентури впливу заохочує її до подальших дій, але надто жорстка реакція відразу викличе обвинувачення у схильності до автократії та придушення свободи слова. Найбільш ефективною формою захисту держави від діяльності агентів впливу є послідовне та системне демаскування будь-якої виявленої маніпуляції та забезпечення громадянам постійного доступу до достовірної інформації.

Контроль над свідомістю цілих соціальних груп за допомогою агентури впливу потребує часу, який можна використовувати для протидії. Відповіддю на такі дії повинна бути «гра у відкриту», тобто максимум правди, що подається урівноваженим способом, без звинувачень або навішування ярликів. Найбільш ефективною формою захисту громадян від діяльності  агентів впливу є усвідомлення ними того, що вони є об’єктом маніпулювання з боку суб’єкта зовнішнього контролю. Коли нація наближається до так званої «точки неповернення», проблема полягає вже не стільки в екстремістській меншості, скільки в апатичній більшості, яка дозволяє, щоб нею управляли, промивали мозок і змушували повірити в те, що виходу немає.

 

Володимир Паливода,

головний консультант 

                                      відділу проблем національної безпеки

                                      Національного інституту стратегічних досліджень